Чоловік і жінка знову перезирнулися.
— Чаклун, — сказали від дверей.
Руал озирнувся — говорив молодший із хлопців, років шістнадцяти, невисокий, тонкогубий:
— Чаклун. Страшний чаклун. Ти про таких і не чував, до того страшний!
Брат штурхонув його в бік.
— Він у печері живе, — по нетривалій мовчанці сказала жінка. — Років сто живе, а може, й двісті. Батько, бувало, розповідав, що він сумирний був, спокійний, допомагав навіть, якщо нестатки траплялися… Потім його років двадцять ніхто не бачив. Він у своїй печері зачинився.
— Ми ще малими до тієї печери бігали, — нервово сказав старший хлопець, на вигляд міцніший і дужчий за брата. — Там усередині тихо, тихо, а потім як засичить — начебто водою на гарячу пательню…
— І ось він вийшов, — провадила жінка, — та який… Наче щось у нього вселилося. Півлісу спалив просто так, знічев’я… А далі ще гірше. Перекинеться на плуга старого та й веде борозни вулицею… Без коня плуг іде, вихиляється, камені з землі вивертає і хихотить тоненько… Люди сивіли, коли цей плуг на вулиці зустрічали.
— А потім він тиждень із землі виростав, — вступив у розмову Гаран, здригаючись і озираючись. — Нібито дерево… На майдані посеред села спершу земля заворушилася, потім руки з’явилися, потім голова… Люди, що по сусідству жили, домівки свої покинули та поховалися, хто куди!
— А потім, — знов докинула жінка, — запустив у озеро чудовисько, п’явку таку величезну, як колода завбільшки, а на п’явці — вим’я коров’яче та роги… З тих пір ніхто й не рибалить, і не купається…
— Близько підійти страшно! — видихнув старший хлопець.
— Потім він у печері чаклував, — шепотіла жінка, — а тепер ось…
— Тепер свататися надумав, — перебив Гаран. — У кого дівки на виданні — тому лихо, ось хто тремтить зараз. Приходить, стукає у ворота — і спробуй не відчинити. Гадюк приносить цілий клубок. Не приведи Небо його на вулиці зустріти, тому й ховаються всі… Тобі пощастило. Адже йому начхати, свій ти, чи сторонній.
— Дякую, — повільно проказав Руал. — Ви мене врятували, виявляється…
Помовчали. Тихенько, ніби впівсили, порипував цвіркун.
— А що буває з дівчатами? — хрипко запитав Ільмарранен.
— З дівчатами?
— З тими, до кого він сватається?
— Та поки нічого… Вибирає він, начебто. Посватається і піде собі, дівка страху набереться та й годі. Наречену, каже, в дім свій поведу… Та поки не повів ще нікого.
— У нас, слава Небу, нареченої нема, — сказав Гаран з прихованим торжеством. — Сини в мене он які, бачив? А Гарра, на щастя, поки ще мала. Тому нам і таланить…
— Покаркай, — обірвала його дружина й рішуче підвелася: — Ну, побалакали — годі. Будемо вкладатися. Завтра в сусідів попитаю, виходив він сьогодні чи ні.
— Та ні, напевне, — з удаваною впевненістю зауважив молодший хлопець. — Його вже днів зо три нема… Може, й помер досі.
— Помовч, — злякано гримнув на нього батько. І додав пошепки: — Він безсмертний, кажуть. А безсмертний тому, що коли настає час йому вмирати, за нього інші… Ну, розумієш. Інші мруть, начебто замість нього.
Жінку пересмикнуло:
— І охота вам чесати язиками, та ще й проти ночі… Ходімо, — звернулася вона до Руала, — я тобі з хлопцями постелю.
Усі разом вийшли з кухні, хлопці відразу піднялися сходами нагору, Гаран пішов замикати вхідні двері, а жінка рипнула дверцятами низької шафки й витягла звідти двоє чистих простирадл.
Її раптом напружено, придушено погукав чоловік:
— Літо, Літо… Ходи сюди…
Вона здригнулася й ледь не впустила білизну:
— Що там?!
— Підійди…
Жінка швидко вийшла в передпокій, за нею вслід вийшов і Руал.
Гаран припав до невеликого квадратного віконця, вирізаного в дверях. Пальці його на ручці дверей стискалися й розтискалися:
— На нашу вулицю звернув, — він намагався говорити якомога тихіше й спокійніше.
Жінка відштовхнула його й глянула сама. Охнула:
— Світле Небо… До кого це?
— До Мартів, напевне… — шепотів Гаран. — У них аж дві дорослі дочки…
— Хіба ж він двох посватає?
— Можна мені подивитися? — спитав Руал з-за їхніх спин.
Вони разом озирнулися. Потім жінка відсторонилася, щоб Ільмарранен зміг підійти до віконця.
Серединою вулиці повільно, то пританцьовуючи, то завмираючи, рухалася кумедна безглузда постать — довгий, колись розкішний камзол, червоні черевики з бантами, пишний мереживний комір, у піні якого то поринала, то визирала маленька, обтягнута зморшкуватою шкірою стареча голова в чорній кучерявій перуці, з-під якої звисало довге сиве волосся. Злий чаклун то насвистував безгубим ротом, то наспівував щось тонким, солодким голоском, то з хлоп’ячим завзяттям починав підстрибувати на місці. У правій руці його теліпався темний клубок, серед якого Руал, вкриваючись холодним потом, розгледів зміїні голови.