— Не дивіться, — сказав Гаран. — Він посватається до Мартів і піде. Це наші сусіди.
— Праворуч чи ліворуч? — пошепки спитав Руал.
— Праворуч, — відгукнулася жінка.
Руал мовчав. Він бачив, що чаклун уже минув двір сусідів праворуч, але не сказав про це.
— Що він робить? — напружено спитав Гаран.
Чаклун тим часом порівнявся з ворітьми його дому.
— Що він робить? — спитала жінка й відсунула Руала від віконця. Той кусав губи.
— Ні, — сказала жінка голосно.
У ворота постукали.
— Довго ходили, довго бродили, а слід до вас привів! — почувся від хвіртки деренчливий голосок. — У вас товар, у нас покупець, огрядний молодець!
Жінка похитнулася. Руал підхопив її — боявся, щоб вона не впала.
— Не відчиняйте, — сказала жінка. — Це помилка.
У ворота знову тричі голосно постукали.
— У вас золота курочка, у нас червоний півник! Відчиняй, господарю, зустрічай доньчину долю!
З тупотом скотилися зі сходів хлопці — напівроздягнені, перелякані. Молодший кинувся до матері і, як дитина, сховав обличчя в неї на грудях.
— Не відчиняйте, — повторила жінка.
З далекої кімнати визирнула маленька Гарра — у довгій нічній сорочці, з голими дитячими руками, босоніж.
— Що там? — спитала вона тонко.
— Назад, — крикнув до неї батько. — У ліжко, мерщій!
У ворота постукали втретє:
— У вас монетка — у нас гаманець! У вас ґудзичок — у нас петелька! Відкривай, господарю, готуй доньчин посаг!
— Він покричить — і піде, — тремтячим голосом сказав Гаран. — Скільки вже разів так бувало… Небо, вона ж дитина!
— Треба відчинити, — прошепотів старший із хлопців. — Треба відчинити, інакше він не відчепиться… Будинок спалить, як Ложкарям!
— Зараз, — бурмотів Гаран, — ви будьте тут, я з ним побалакаю…
Тремтячими руками він відсунув засувку, відчинив двері й гукнув:
— У нас нема нареченої! Не виросла ще наречена для вашої світлості!
— Ай-яй-яй! — докірливо проспівав тонкий старечий голос біля хвіртки. — Із зернятка паросточок, із яєчка пташечка! Уже ми ходили, уже ми стежили, та наречену й вигледіли!
І міцно замкнена хвіртка розчахнулася раптом, наче поривом вітру.
Руал відчував усе своє тіло, кожен зсудомлений, болісно напружений мускул. У двобої з магом мала значення тільки сила іншого мага. У Руала тут не було шансів.
— У вас пальчик — у нас каблучка! — старий був уже на подвір’ї. Відімкнені вхідні двері повільно відчинялися навстіж всупереч волі Гарана, який досі за них тримався.
— Мамо… — розгублено шепотів молодший син. Старший метався, не знаючи, що робити. Мати стояла непорушно, важко зіпершись на стіну.
Старий ступнув на поріг — він був густо нарум’янений і напомаджений, перука збилась на вухо, нерівний подих розповсюджував густий солодкий запах:
— У вас камінчик — у нас оправа…
Відступив, позадкував Гаран. Старий, пританцьовуючи, переступив поріг. Простяг унизану перснями худу вузлувату руку, поманив гачкуватим пальцем… Гарра, як була, у нічній сорочці, пішла до нього, наче на прив’язі. Як дерев’яні, стояли вздовж стін Гаран і сини. Старий вдоволено засміявся — сміх його нагадував глухе булькотіння. Він, крекчучи, нагнувся до Гарри й поляскав її по щоці:
— У вас товар, у нас… — і раптом підхопив дівчинку на руки й закинув собі на плече, не випускаючи при цьому в’язки здохлих змій.
— Мамо! — придушено скрикнула Гарра.
Старий повернувся і, неуважно погладжуючи дівчинку по спині, пішов геть. Мовчки рвонулася мати — чоловік і сини одночасно вчепилися в неї.
Руал стояв біля стіни — безсилий, ні на що не спроможний, чужий.
Молодший син плакав у кутку. Він ридав цілу ніч, невтішно, гірко, то втихаючи, то знов до останку віддаючись власному горю. Руал уже не міг чути цих безнадійних, сумних схлипувань.
Старший син піднявся нагору, і з його кімнатки не долинало ні шереху.
Гаран ходив по дому, заламував руки, іноді намагався звернутися до Руала з недоладною, безглуздою мовою. Руал опускав очі.
Жінка Літа, дружина Гарана, сиділа за порожнім столом, дивлячись просто перед собою і не чуючи довгих, лагідних співів цвіркуна, який і не здогадувався про лихо.
Догоріли свічки, побіліли щілини в глухо зачинених віконницях і, нарешті, вузькими промінчиками в дім пробилося сонце.