Ільмарранен відхекався й спробував штовхнути двері. Вони раптом піддалися несподівано легко. Руал облизав запечені губи, стис, як талісман, фігурку ящірки за пазухою і ввійшов.
Житло чаклуна було освітлене зсередини слабким, неприродно каламутним світлом. На стінах темніли затягнуті павутинням чотирикутники в рамах, клапті старої тканини жмутами звисали зі стелі, під ногами хрумкотіло, начебто підлога була всіяна горіховими шкаралупками. Дивний металевий звук то віддалявся, то наближався знову. Руал стояв, розпачливо очікуючи, що ось-ось його присутність помітять і нерозсудливий нахаба зазнає нарешті заслуженої кари. Однак нічого не сталося — розмірено повторювався глухий брязкіт, важко колихалися клапті, що звисали зі стелі, та десь у глибині печери мерехтіло каламутне світло.
Тоді Руал з надією подумав, що, можливо, йому вдалося увійти сюди непоміченим, і тоді порятунок дівчинки став хоч трохи менш безнадійною справою. Він затамував подих і рушив уперед — туди, звідкіля пробивалося світло.
Руал ішов анфіладою кімнат — довгою, майже темною, затягнутою павутинням. Він ніколи не думав, що всередині людського житла можливі ці купи замшілих каменів, давні пні, які вчепилися в підлогу гаками коренів, а поміж них — дивне нагромадження з покручених стільців, оксамитових крісел, комодів і туалетних столиків із порожніми баночками для рум’ян, з чорними мармуровими плитами на місці дзеркал.
Він ішов і не міг уявити собі розмірів цього житла, що вгніздилося в товщі землі. Десь у плутанині переходів і кімнат чаклун тримав маленьку Гарру, босу, в нічній сорочці, з голими дитячими руками. Дитина й чудовисько.
Ця думка підстьобнула Руала, він пішов швидше, майже побіг, маневруючи поміж купами меблів і каміння. Він навіть насмілився півголосом покликати: «Гарро! Гарро!»
Йому здалося, що там, куди віддалилося побрязкування, щось проспівав тонкий старечий голос. Потім знову — Та-тах… Та-тах… — застукав тупий металевий звук, що долинав дедалі виразніше. Руал, схоже, наближався до його джерела.
— Пта-ашечко! — знову проспівав деренчливий голос старого. — Пта-ашечко!
Та-тах, та-тах…
Руал присів.
— Пта-шечко… Цвірінь! Цвірінь!
Руал безгучно перебіг і причаївся за одвірком, з якого попроростали лілові паростки.
Чаклун був тут — Руал побачив спершу тонкі ноги в черевиках з бантами, потім неохайні відлоги довгого камзола з побляклим галуном, потім величезний мереживний комір, з якого ледь стирчала вкрита закрученою перукою голова.
Старий крокував по колу, в лівій руці його був невеликий мідний дзвін, і Руала вразило, що чаклун тримав його за язичок. Він дзвонив, потрушуючи рукою, масивна чаша дзвону билася об його кулак і видавала той самий глухий металевий звук: Та-тах… Та-тах…
Руал кілька секунд намагався вгадати, яку магічну дію робить старий, потім зважився виглянути далі й побачив Гарру.
Зі стелі на чотирьох ланцюгах звисав залізний обруч, на обручі було укріплено велику скляну кулю зі зрізаним верхом, на третину заповнену зеленою водою з бурими водоростями, що кволо ворушилися. Над самою поверхнею води гойдалася поперечина, схожа на пташину жердку, а на жердці сиділа, вчепившись у неї пальцями, заплакана Гарра.
— Пта-шечко… — бурмотів старий ніжно, потрясаючи своїм дзвоном. — Ї-їж… — І вільною рукою розсипав по підлозі чи то зерно, чи лушпиння. Воно лягало під ноги неприємно хрустким шаром. — Ї-їж…
Руал стояв, напружений, спантеличений, не зважуючись поворухнутися.
Старий тим часом призупинився, труснув рукою з дзвоном і витяг іншу руку вперед, начебто вказуючи комусь на дівчинку.
— Мамо! — скрикнула Гарра.
Руал заскреготів зубами.
— Цвірінь! — проспівав чаклун і заходився раптом сипати плутаними, невиразими заклинаннями. Ільмарранен марно вслухався, силкуючись зрозуміти, до чого хилить старий, але цієї миті простягнена до дівчинки вузлувата рука почала вкриватися чорно-рудим пір’ям. Серед нього роззявився червоний гачкуватий дзьоб, злякано закричала Гарра, старий здивовано підняв бурі, гачкуваті брови й докірливо глянув на свою руку. Дзьоб зник, і пера ніби знехотя опали на підлогу, перетворюючись на льоту на бляклі засушені маргаритки.
— Пта-шечка… — протяг чаклун засмучено й ображено. Рука його з дзвоном невпевнено опустилась, і Руал, який втиснувся в одвірок, побачив, що рука ця закривавлена від ударів чаші дзвону об старечий кулак.
Старий теж тільки тепер звернув на це увагу — скрушно похитав головою і з деяким зусиллям повернув мідний дзвін навиворіт. Язичок тепер теліпався зовні й слабко деренчав, калатаючи по крутих стінках дзвону.