— Пташинка ніжно співає, — сказав чаклун задоволено, — друга в гості закликає… Цвірінь! Цвірінь!
Він випустив дзвін із рук — той гримнувся об підлогу й розтікся масною калюжею.
— А вже весна, — пробурмотів старий неуважно, витрусив з рукава дерев’яний човник і, крекчучи, пустив у ту калюжу. Човник гойднувся, повернувся на місці й потонув, зник з очей, хоча калюжка була жабі по коліна.
Старий знову похитав головою і погрозив Гаррі пальцем. Дівчинка затремтіла на своїй жердці, схлипуючи та кусаючи губи. Чаклун знову витяг до неї руку — Руал, весь напружився, подався вперед.
— Горлиця в хатинці, — проспівав старий, — сидить на соломці… — й знову почав сипати заклинаннями, в яких Руал міг розібрати лише окремі слова.
Старий промовляв, то підвищуючи надтріснутий голос, то майже шепотів, і чим довше Ільмарранен слухав це нерівне бурмотіння, пересипане безглуздими уривками заклинань, тим виразнішим ставало відчуття, що він стоїть на порозі незбагненної й водночас очевидної таємниці.
Тим часом слова старого почали нарешті діяти — з калюжки, де втонув дерев’яний човник, вилізла червона пташина лапа — одна, без тулуба. Незграбно підстрибуючи, лапа взялася розгрібати насипані старим на підлогу лушпайки, нагадуючи своїми рухами курку, що шукає корму. Старий побачив її і розчаровано вмовк. Потім слабко ляснув у долоні — лапа злякано присіла, смикнулася й розсипалась жменею дерев’яних ґудзиків.
Руал не міг поки визначити, що старий хоче зробити з дівчинкою. Одне було зрозуміло, хоча з першого погляду й вражало неймовірністю — старий не здатен був домогтися того, чого хотів.
Ільмарранен стояв за одвірком, а старий тим часом поновив свої спроби. Цього разу нісенітниця заклинань призвела до того, що підлога по всій кімнаті вкрилася великою твердою лускою.
— Рибка… — пробурмотів старий. — Рибка в ставку, пташинка в садку… А мені незабаром вісімнадцять, свататися піду, — він раптом посміхнувся і прибрав хвацького вигляду.
Руал схопився за голову. Невиразне відчуття, що давно вже володіло ним, за єдину мить стало твердою впевненістю. Ільмарранен тер чоло, ще й ще раз перевіряв себе, вдивлявся у старого, начебто бачив його вперше.
Перетворився на плуга, розорював вулиці… Ріс із землі, ніби дерево… Запустив у ставок гігантську п’явку з коров’ячим вим’ям… Сватання зі здохлими гадюками, потім акваріум із пташиною жердкою… Пера, луска, ця постійна недоладна балаканина, що здавалася знущанням, а насправді…
Чаклун був, очевидячки, цілковито й давно божевільний.
Те, що здавалось погрозою, насправді виявилося старечою неміччю. Бідолаха пережив свій розум, і його магічний дар нині став марним, ніби книга в руках у сліпого.
Вражений своїм відкриттям, Ільмарранен мусив тепер вирішувати, що робити. Вийти зі схованки? Можливо. Говорити з навіженим? Як і про що? В скляному акваріумі тремтить дівчинка, — вона не підозрює, що її мучитель швидше жалюгідний, аніж страшний. Кожна мить зволікання приносить їй нові сльози… І хто зна, чим скінчиться для неї чергова нісенітниця, виголошена старим? Схоже, доведеться підкрастися й просто вперіщити чаклуна каменем, одним із тих, що їх безліч валяється під ногами. Оглушити або й убити. Разом позбавити село страху.
Ільмарранен глибоко зітхнув, порахував до десяти і тихо, тонко засвистів, наслідуючи пташиний спів. Чаклун здригнувся й почав озиратися.
Руал тільки тепер побачив, як сльозяться його підсліпуваті очі, як безпорадно плямкають губи, трусяться вузлуваті руки. Старий дивився на нього здивовано, розгублено, але нітрохи не злостиво.
Руал ступнув йому назустріч, присів, розкинув руки, потім підстрибнув і проспівав:
— В’ю гніздечко на гілці, хробачка несу я діткам…
Чаклун невпевнено тупцював на місці, втопивши голову в мереживному комірі. Маленька Гарра — Руал глянув на неї мигцем — так і обімліла на своїй жердині.
Руал підстрибнув ще, змахуючи руками, як крильми, і продовжив голосніше, рішучіше:
— Пташка в клітці нудьгує, її гніздечко пустує… Цвірінь! Цвірінь! — і таємниче поманив старого пальцем.
Той поки не міг вирішити, що таке Руал. Однак, заінтригований, він забув про дівчинку й захопився незнайомцем — обережно наблизився, простяг тремтячу руку, наміряючись торкнутися Руалового обличчя.
Ільмарранен ухилився, присів, підібрав кілька дерев’яних ґудзиків, створених невдалим чаклуванням старого, підкинув один догори:
— Цвірінь!
Ґудзик зі стукотом упав на лускату підлогу. Старий підвів врунисті брови. Руал кинув другий гудзик — під поглядом старого він обернувся на чорне пташине перо й довго падав.