— Він сказав: НІЧОГО ОСОБЛИВОГО. І пішов у якусь портову таверну пити кепське вино й купатися голяка при світлі смолоскипів, а портові дівки верещали, й він перетворював їхнє волосся на струмки… У кожної дівки на голові — водограй. Я сказав: «Ходімо додому». А він: «Відчепися»… Якби хто-небудь на світі посмів мені сказати «Відчепися»!
Вогонь згасав, я підкинув гілок. Ларт не бачив уже ні мене, ні багаття — він весь перебував там, де бешкетував той його приятель…
— Ну, тепер ти розповідай, — сказав Легіар після паузи.
Я знизав плечима:
— Та про що ж?
— Про що хочеш…
— Ну, в мене брат є двоюрідний… Коли ми були малі, уся родина якось за столом сиділа, й на вечерю була риба — тріска… Знаєте, є така дрібна, смачна риба… Він вибирав на тарілці тих рибинок, які випадково позбулися голови, й робив це непомітно.
Я замовк.
— А навіщо він це робив? — спитав Ларт.
— Щоб голови не залишалися на тарілці… Мати дивилася, хто скільки з’їв, по риб’ячих головах. А в нього на тарілці не було голів, і йому давали добавки.
Знову зависла пауза.
— А чому ви не з’їдали цю рибу з головами? — поцікавився Ларт.
— А-а! — протяг я радісно. — Так у тріски голови гіркі!
Пирхали в темряві наші коні. Догоряло багаття.
Ще днів за два перед нами заманячіли гори, а вже за три дні по тому ми підійшли до них упритул. Тут, у передгір’ї, притулилося стародавнє й досить велике селище, в якому, за твердженням Ларта, мешкав старий і могутній маг. Легіар дуже сподівався, що старий знає про Третю Силу більше, ніж ми.
Готелю в селищі не було — й не дивно, ми були тут першими гістьми за півроку. Зустрічали нас радо, й селищний староста, багатій, люб’язно надав у наше користування один із трьох своїх будинків.
Приготоване для нас житло містилося на околиці, біля самого підніжжя гір, у досить мальовничому, як на мене, місці. Поки Ларт, уже звиклий до становища слуги, порядкував, клопотався нашим розташуванням, чищенням карети й годівлею коней, я стояв біля хвіртки й видивлявся на гори. Могутні, масивні злами хребтів викликали в пам’яті то образи казкових звірів, то спогади про торт, а хирляві деревця, що подекуди причепилися до них, захоплювали своєю відвагою.
Потім я перевів погляд на трохи нижчий пагорб, який підошвою впирався в дорогу, й побачив, як звідкілясь згори майже стрімким схилом струмочками стікають пісок і дрібне каміння, та подумав що насувається обвал. Але, коли я підвів голову, то переконався, що камінці летять з-під ніг людини, що спокійно спускалася стежкою, в існування якої мені важко було повірити — таким неприступним здавався схил. Я задер голову ще вище й побачив будинок — справжній будинок, що приліпився до гори, як ластів’яче гніздечко. Коли я перестав нарешті дивуватися та розглядати того, хто спускався, він уже зістрибнув зі своєї стежинки на рівну дорогу.
Це був худорлявий хлопчисько років тринадцяти у колись чорному, а тепер вигорілому одязі, з порожнім кошиком під пахвою. Він ішов легко, хоч і неквапно, обличчя його здавалося змарнілим, похмурим і стомленим. Мені стало цікаво; коли він, не дивлячись, обминав мене, я зробив крок уперед і ляснув його по плечі:
— Ти чого ж не вітаєшся?
Він важко підвів на мене очі. Помовчав, потім повільно озвався:
— А хто ти такий, щоб вітатися?
— Я? — я розпростав плечі. — Я великий маг на ім’я Дамир!
Він, очевидно, не зрозумів мене. Мабуть, цей затурканий сільський хлопчина взагалі не знав, хто такі маги.
— Ну, чарівник! — пояснив я поблажливо. — Дива творю!
— Ти? — перепитав він з дивним виразом на обличчі.
— До магів слід звертатися на «ви», — сказав я поважно.
Він раптом примружився:
— Дурень… Мавпа ти, а не… — він зробив дивний рух бровою, і я раптом побачив під самим своїм носом зелено-бурий кущик якоїсь колючої трави.
Я не відразу зміркував, що лежу, ввіткнувшись носом у землю. Головне, я ніяк не міг зрозуміти, як опинився в такому незручному становищі. Я важко звівся — в голові крутилося — й побачив, як хлопчина спокійно простує далі дорогою, що веде в селище.
Я ще дивився йому вслід, коли з дому вийшов заклопотаний Ларт, а з ним рожевощокий чоловічок, один із людей старости. Чоловічок неквапно, з повагою вказав на будинок, що приліпився до скелі:
— Там він жив… Гарна людина була, допомагав, коли що. Шкода…
— Справи кепські, — сказав мені Ларт. — Той старий, виявляється, помер.
— Помер, помер, — охоче підтвердив чоловічок. — А начебто непоганий був чарівник, — він невпевнено глянув на мене, — так наче й ви…