Я підвів голову й глянув на будинок.
— І що ж, ніхто там не живе? — спитав Ларт.
— Чого ж ні… Живе. Хлопчисько, учень його.
Мене пересмикнуло.
Сходити на гору було страшно й дуже незручно — пісок сипався з-під черевиків Легіара, який ішов попереду, круто здіймалася догори стежка, лоскотав ніздрі дрібненький білий пил, пальці металися по гладкому камені й не знаходили опори. Дивно, як цей хлопчина ходив отут мало не щодня.
— Ну ж бо! — підганяв мене Ларт.
Я здуру глянув униз, охнув і заціпенів, притулився до скелі в безглуздій скорченій позі. Ларт, немов кліщами, схопив мене за зап’ястя, витяг на рівний майданчик і добряче подряпав при цьому об кам’яний гребінь.
Лише коли я зачув під ногами твердий ґрунт, насмілився підвестись.
Ми стояли на круглому кам’яному п’ятачку, звідкіля відкривався вражаючий краєвид передгір’я та розкиданого по ньому селища. Дахи, вулички, двори — все було як на долоні, і коли б старий маг мав підзорну трубу, він міг би збирати місцеві таємниці і, як метеликів, наколювати їх на шпильки.
А з іншого боку плаского майданчика стояв будинок — невеликий, міцний, оточений крихітним двориком і садочком, у якому щось зеленіло. Над вхідними дверима прибито було викуване з заліза пташине крило.
Хвіртки не було, ми ввійшли на подвір’я без дозволу. Втім, і запитувати не було в кого — хлопчик пішов у селище з порожнім кошиком.
Подвір’я було чисто виметене, в кутку лежало на землі кілька полін, поруч мучилося в твердому глинистому ґрунті недавно полите деревце — та й по всьому. У садочку доцвітали трійко хирлявих ромашок.
— Цікаво, — сказав Ларт у мене за спиною. — Поглянь.
Я підійшов до нього й подивився в той бік, куди він вказував. У стрімкій стіні, що прилягала до п’ятачка, було видовбане щось подібне до могили. Її отвір наглухо закривав чотирикутний важкий камінь, на якому вгадувалися обриси того самого крила.
— Світла тобі, — сказав Ларт, звертаючись до могили. — Ти мене повинен був пам’ятати… Орлане. Я Легіар. Я до тебе йшов, але спізнився.
Сухо шарудів вітер по камені. Ларт відвернувся.
— Подивимося в будинку, — сказав він і зітхнув.
Я переборов свій острах і ступнув услід за ним в темний отвір дверей. Коли проходив під залізним крилом, мимоволі нагнувся.
Дім старого мага був напівтемний — вікна прикривалися важкими завісами. В кімнатах стояла гнітюча тиша, і в цій тиші кроки здавалися оглушливими. Вітальня слугувала одночасно й за бібліотеку, важкі томи незворушно поблискували позолотою, ніби очікували повернення господаря. Так само, як у Ларта, стояв на столі скляний глобус з недогарком свічки всередині, й курний бік його спотворив до невпізнанності моє відображення. Меблі, прості, як у звичайному сільському будинку, вкривала блискуча чорна парча — у всіх кімнатах, крім однієї, маленької, з дерев’яним ліжком і грубо збитим столом. Дім був у жалобі, й носив цю жалобу зі стриманою гідністю.
У кімнаті, що була, очевидно, кабінетом старого чарівника, Ларт підняв край важкої тканини, що затуляла вікно, й у світлі вечірнього сонця, що проникало крізь щілину, заходився вивчати вміст масивного письмового столу. Я, приголомшений темрявою і тишею, задихався в густому повітрі цього будинку, тому рушив до виходу — й зіткнувся на порозі з хлопчиськом.
Він притискав до грудей кошик з буханцем хліба й загорненим у вологу ганчірочку шматком сиру. Коли він побачив мене — перемінився лицем, сахнувся й прошипів крізь зуби:
— Знову ти… Гаразд…
Напевне, я скрикнув, тому що за спиною в мене миттю виріс Ларт. Я прочитав його присутність у очах хлопчика — ладний уже поквитатися зі мною, він раптом подався назад, зіщулився і підніс руку, ніби захищаючись.
— Відійди, Дамире, — сказав Ларт із-за моєї спини, відсунув мене рукою і пішов просто на хлопчиська. Той, задкуючи, відступив на подвір’я, спіткнувся на порозі. Ларт став у дверях — під пташиним крилом.
— Це мій дім, — хрипко сказав. — Все, що в домі, належить мені, й тут могила мого Вчителя. Чого вам треба?
— Опусти руку, — сказав Ларт холодно.
— Чого вам треба? — вигукнув хлопчик і підняв руку, що здригнулася, ще вище.
— Опусти руку на знак того, що ти здаєшся на милість сильнішого. Хіба твій учитель не навчав тебе законів і правил пристойності?
— Ви вдерлися до мого дому й говорите про закони?! — хлопчисько весь підібгався, немов звірятко, готове до стрибка.
— Я рахую до трьох, — Ларт говорив, не підвищуючи голосу. — У двобої в тебе нема шансів. Раз.
Я спостерігав за тим, що відбувалося, через Лартове плече, і, незважаючи на ставлення хлопчика до мене, співчував йому.