Хлопчина тим часом відступив далі, впустив кошик і щосили стримував тремтіння в занесеній руці.
— Два, — сказав Ларт. — Подумай. Твій учитель повинен був тобі дещо розповісти про подібні ситуації. Два з половиною.
Занесена брудна рука востаннє здригнулася, потім ослабла й повільно опустилася.
— Добре, — кивнув Ларт і відразу, без переходу, нахилився й підняв кошик, хліб і згорток із сиром. — Давай увійдемо в дім.
Хлопчик не зрушив з місця, пригнічений, похнюплений. Легіар узяв його за плече і вштовхнув у двері.
Налягали сутінки. Я розвів вогонь у холодному курному каміні, й кабінет старого чарівника став хоч трохи нагадувати людське житло. Ларт сидів, заклавши ногу на ногу, у дерев’яному кріслі з підлокіттями. Хлопчика він всадовив у таке саме крісло навпроти. Мені дістався табурет перед каміном.
— Ну поглянь, що ти робиш, — казав Ларт півголосом. — Незнайомий маг, суперник не по твоїх зубах, прямого нападу нема — що ти робиш? Підносиш руку для заклинання, що означає — «Я готовий до двобою і зумію з тобою впоратися». Так чи ні?
— Так, — ледь чутно відгукнувся хлопчисько.
— Що роблю я, чи що робить хто завгодно на моєму місці? Нападає. Вивертає тебе навиворіт, здивовано знизує плечима та й іде собі. Правильно?
Хлопчина мовчав.
— Я тобі не докоряю, — зітхнув Ларт. — Я знав колись твого вчителя. Орлан був тонким і розумним магом, він не міг не пояснити тобі таких речей… Це могло б коштувати тобі життя.
— Він пояснив, — прошепотів хлопчисько.
— А ти? Забув?
— Ні… Я побачив, що він, — тут хлопчисько кивнув на мене, — що він у моєму домі… Й розлютився. А потім побачив вас… І злякався.
— І не подумав, тому що злякався?
— Не те щоб… Просто не зміг опанувати себе, хотів бути сильніший.
Ларт свиснув:
— Овва! Я знав тільки одного хлопця, котрий у твоєму віці хотів бути сильнішим. Але він таки був сильніший за багатьох — це по-перше, й ніколи не втрачав самовладання — по-друге… І потім все одно йому було непереливки.
Легіар замовк, і мовчав довго. Хлопчисько сидів, згорблений, і розгладжував пальцем шов на своєму рукаві. Їхні тіні ожили в світлі палаючого каміна й танцювали по темних стінах.
— До справи, — сказав Ларт, ніби приходячи до тями. — Мене звуть Лартом Легіаром.
Хлопчисько здригнувся і здивовано втупився в нього. Потім щось пригадав і пробурмотів:
— Мене звуть Луаяном… Або просто Ланом, якщо вам важко вимовляти.
— Мені не важко вимовляти, — зауважив Ларт. Хлопець опустив голову:
— Вибачте…
— Ось що, Луаяне, — серйозно провадив Ларт, — я нині заклопотаний справою, котру вважаю дуже важливою. Тому ми з’явилися до твого дому без дозволу, що, звичайно, саме по собі кепсько й негідно. Я приношу тобі свої вибачення. Ти їх приймаєш?
Хлопчисько перевірив, чи не знущаються з нього, кивнув і знову потупився.
Ларт вів далі:
— Я сподівався на зустріч із твоїм учителем, але зустріч не відбудеться… Або відбудеться пізніше. Тепер я змушений покладатися на тебе… Розумієш?
Хлопчик кивнув, не підводячи голови.
— Як давно ти в нього? — спитав Ларт.
— Три роки. Три роки виповнилося за день до того, як… — Луаян опустив голову ще нижче.
— Розумію, — пробурмотів Ларт. — Як це сталося, Луаяне?
Хлопчисько схлипнув. Вперше його побачивши, я не сказав би, що він взагалі здатен плакати. А Ларт, мабуть, міг би й пожаліти хлопця — відразу видно, що він обожнював старого й тепер дуже побивається.
— Орлан був маг із магів, — замислено промовив Легіар. — Влада ніколи не цікавила його, він шукав істину… А це шляхетне, але невдячне заняття. Йому ніколи не подобалися стосунки «сеньйор-васал», він цурався мене через моє марнославство… У тебе був гідний учитель, Луаяне. Тепер розкажи мені, як він умер.
Хлопчик переривчасто зітхнув і підвів голову:
— Він дивився в Дзеркало Вод… І вмер, коли чаклував.
Стукнуло дерев’яне крісло — Ларт підвівся. Хлопчик теж хотів звестися, та Легіар поклав руку йому на плече й знову всадовив:
— А що він ХОТІВ побачити в Дзеркалі Вод, Луаяне?
Хлопчина зіщулився під його рукою:
— Він не казав мені…
Легіар присів раптом так, що його обличчя опинилося на рівні обличчя Луаяна:
— Пригадай. Що він робив за два дні чи тижні до смерті, про що говорив? Може, щось його непокоїло?
Не кліпаючи, дивився хлопчик у вічі Лартові:
— Так. Він був сам не свій. Він говорив… Щось про Заповіт.
— Першого Віщуна?