— Так.
— У нього була ця книга?
— Так. Але з нею сталося нещастя. Вона впала в камін і згоріла.
Я зайорзав на своєму табуреті.
— Що він про неї казав? — і далі допитував Ларт.
— Що вона не бреше.
— А точніше?
— Він так і сказав — Заповіт не бреше. Вогонь…
— Що вогонь?
— Не пам’ятаю. Він іноді згадував про вогонь.
— Гаразд. А того дня, коли він дивився в Дзеркало Вод?
— Він був веселий. Сміявся і жартував.
— Ти дивився разом із ним?
— Спершу — так. Потім він мене відіслав.
— Розкажи, як усе було. Не пропускай нічого.
— Був вечір. Він сказав — саме час розпочати чаклування. Він завжди казав так, якщо був у доброму гуморі. Взяв чашу — вона розбилася потім, але ж була срібна! — взяв чашу, наповнив водою з п’яти джерел, отут саме п’ять джерел у селищі, і заговорив її… Я йому допомагав. Дзеркало вийшло — як кришталеве.
Легіар узяв хлопчика за зап’ястя:
— Далі?
— Далі ми запалили три свічки й почали дивитися… Але видно було не дуже добре. Якась людина йшла… Обличчя не видно, начебто молодий. Потім… Стало страшно. Знаєте, як буває, коли бачиш у дзеркалі звичайне життя, тільки… по-справжньому. Бачиш те, чого люди не помічають, хоча воно є. Розумієте? — він запитливо глянув у вічі Лартові. Той кивнув, і хлопчик провадив: — Цей чоловік ішов, сміявся, говорив із іншими… А ВОНО йшло по п’ятах. Дивилося на нього, говорило з ним, але він не розумів, хто з ним говорить… І тоді Вчитель мене відіслав.
— А потім? Ти ліг спати?
— Ні… Мені було цікаво. Я винен… Я підкрався і дивився через дірку в портьєрі. І бачив, як Учитель нахилився над Дзеркалом, як схопився за горло, захрипів… Чаша впала і розбилася. Срібна чаша! Вчитель лежав на підлозі… Я намагався допомогти йому. Але в нього, напевне, розірвалося серце.
Запала тиша. Нестерпна тиша, я боявся поворухнутися на своєму табуреті.
— Він умер… Від переляку? — пошепки спитав Ларт.
Хлопчисько похитав головою:
— Він нічого не боявся… Я ж кажу, в нього серце розірвалося.
Ларт помовчав, потім обережно спитав:
— Ти пам’ятаєш, як він виглядав? Той чоловік, у Дзеркалі? Ти б його впізнав?
— Ні, — зітхнув хлопчина.
— Він був сам?
— То сам, а то ще з кимось… Із різними людьми.
— А ВОНО? На що це було схоже?
— Очі… ВОНО дивилося.
Я не витримав і голосно, зі свистом, зітхнув. Обоє швидко на меня глянули. Потім Ларт важко підвівся і спитав Луаяна:
— До речі, чому ти не злюбив мого слугу?
— Він брехун… — протяг хлопчисько. — Навіщо він брехав, що він маг?
— А ти відразу зрозумів, що це не так?
Хлопчисько знизав плечима:
— За версту.
Цілу ніч вони півголосом розмовляли, схиляючись над письмовим столом. Я іноді важко підіймав повіки й бачив, як Ларт водить пальцем по жовтих від старості сувоях, розгладжує їх долонями, щось серйозно пояснює, в той час як хлопчисько довірливо торкається його плеча, запитуючи про незрозуміле для мене. Вони розмовляли, як рівні, і я з гіркотою усвідомлював, що мені ніколи не викликати в Ларта такої щирої зацікавленості, яка світиться зараз у глибині його зазвичай холодних очей. Два маги говорили спільною мовою, а один бовдур слухав і не розумів ані слова.
Потім ненадовго стало тихо, й хлопчик спитав пошепки:
— А правда, що ви колись зупинили чуму?
Я відразу виринув із дрімоти.
— Мені вчитель розповідав, — ніби ніяково пробурмотів хлопчик.
Ларт не відповів — у всякому разі, вголос нічого не сказав.
Я знову заплющив очі. Чуму. Я був ще зовсім малий, коли вікна завішували рогожею, а нас, дітей, не випускали на вулицю, тому дні злилися в одне довге марення… А потім чума зникла раптово й незрозуміло, і в нашій родині вмерли тільки дядько з дружиною, враз осиротили мого двоюрідного брата, аматора риболовлі…
— Слухай, Марране, — почав був Ларт, і мої спогади миттєво обірвалися.
— Що? — здивувався хлопчик.
Зависла пауза. У мене сон мов рукою зняло.
— Тобто Луаяне, — промовив Ларт глухо. — Я хотів сказати — Луаяне.
Знову стало тихо — й дуже надовго. Далеко, в селищі, гавкали собаки.
Потім я нарешті, в черговий раз провалився у важкий сон, а коли прочумався, застав уже зовсім іншу розмову:
— …У неї часто зуби болять, я їй зубний біль заговорюю, а вона мене підгодовує… — неквапливо розповідав хлопчик. — Вони всі добре до мене ставляться, тільки от не сприймають серйозно… Це й зрозуміло. Я ще шмаркачем був, коли сюди потрапив… — Він додав щось зовсім тихо, я не розібрав.
— А далі? — сумно спитав Ларт. — Що ти робитимеш далі?