— Почекаю, поки вони звикнуть, що я тепер тут господар… Підучуся, зберуся з силами, вийду на площу й викличу грім.
— Хочеш, щоб тебе боялися?
— Ні… Просто нехай вони знають, що я вже не дитина, — у голосі хлопчиська почулася впертість.
— А, — всміхнувся Ларт, — хочеш бути сильнішим?
Хлопець помовчав. Потім спитав пошепки:
— А хіба це погано?
Знову стало тихо; вони сиділи біля столу, тепер уже без світла. Ларт нарешті повільно промовив:
— Їдьмо зі мною. Тобі надто важко тут буде.
Хлопчик зітхнув, скрипнув кріслом і відповів не відразу:
— Не можу… Не можу залишити Вчителя самого.
Наближалася осінь, і вода в озері лежала шарами — у ніжне тепле молоко раптом вливався пронизливий осінній струмінь, від якого Ільмарранен здригався, пирхав і плив швидше.
Кругле, мов тарілка, озеро суцільно обступав ліс — зараз стовбури корабельних сосен підсвічувалися заходовим сонцем і горіли червоним, як воскові свічі. Руал заплив аж на середину й прислухався до того, як блаженствує у воді його натруджене за день тіло.
Сьогодні він нарубав півповітки дров, накопав три мішки великої жовтуватої картоплі, допомагав носити кошики з яблуками й багато ще важких і почесних справ узяв на свої плечі. Його ніхто не змушував — сам напросився. Не даремно ж, однієї ночі постукавши, він жив у хатинці над озером другий тиждень.
Хатинку обступала колонада стовбурів. Усю її, до останньої тріски, склав своїми руками господар на ймення Обрі. Він же розчистив місце для городу, викорчував пні та перебрався сюди з села разом із молодою дружиною. Зараз при бережку гасав по коліна у воді їхній п’ятилітній первісток.
— Агов! — час від часу гукав хлопчисько й махав Ільмарранену рукою. — Обережно! Не пливи далеко, бо водяник затягне!
Руал нарешті повернувся й поплив до берега. Тьмяніли потроху барви призахідного неба, сині сосни віддзеркалювались у озері, й Ільмарранен розбивав їхні відображення ударами рук. Біля протилежного берега несміливо кавкнула перша жаба.
Малий уже був не сам на березі — його мати, дружина Обрі на ім’я Ітка, витягла хлопчиська з води й тепер узувала, витираючи маленькі змерзлі ноги полотняним рушником. Вона відвернулася, щоб не дивитися, як Руал виходитиме з води.
Ільмарранен відійшов убік, аби вдягтися. Жаби на тому березі по черзі видавали рулади, ніби прочищаючи горлянки перед відповідальним концертом.
— Стомився? — спитала Ітка, посміхаючись Руалові. — Дров тепер на півроку вистачить…
Малий танцював навколо матері на ще теплому вологому піску.
Руал посміхнувся у відповідь.
— Зараз Обрі повернеться, — сказала Ітка. — Я вже попоралася, вечеря готова, хліб ще залишився, а завтра новий спечу…
Обрі був щасливим мисливцем і неабияким рибалкою. Город, доглянутий маленькими Ітчиними руками, три яблуні, корова, кури — а борошно доводилося купувати в селищі.
— Ми з Руалом сьогодні молодці, — сказала Ітка синові. — А ти, Гаю?
Той завзято закивав і, не в змозі стримати незрозумілих радощів, помчав берегом, високо підстрибуючи і від повноти почуттів видаючи голосне скавуління.
Ітка присіла на стовбур старого поваленого дерева, кора з якого давно облізла. Стомлено випростала ноги, подивилася на той берег — жаби гриміли злагодженим хором — і раптом тихо засміялася:
— Знаєш, у Обрі шість братів… І всі женилися з волі батька. Плакали, лікті кусали, а жоден не сперечався… — тут вона посміхнулася так гордовито й вагомо, що Руал здогадався — з Обрі було інакше.
— Його батько знаєш який? — провадила з тією самою посмішкою Ітка. — Ось такий, — і вона стисла міцний кулачок, показуючи, який у Обрі батько. — У нього ферма, три будинки в селищі, череда, прядильня, фарбувальня і персиковий сад. Сім синів, Обрі молодший. Одних працівників сотня… І жодна душа, уявляєш, жоден собака ніколи не смів йому суперечити. Ну слова мовити впоперек не сміли!
Вона розхвилювалася, навіть у сутінках Руал бачив, як палають її щоки й блищать очі. Помовчала, посміхаючись якимось своїм думкам, і з ледь стримуваною похвальбою вела далі:
— А Обрі сказав, що на мені ожениться. Жах, що було! Тільки Обрі й не подумав здаватися. Він молодший… Старий на стіни дерся. І вперше в житті вийшло проти його волі… Вигнав він Обрі з дому, вигнав і прокляв нас. Баби старі каркали — не буде вам щастя. А тільки ось!
Із темряви, що напливала, з якоюсь пісенькою вилетів Гай, безцеремонно видерся на Руала верхи:
— О, поїхали додому!
Обрі, що спускався вже від хатинки, засміявся і гукнув з удаваною суворістю: