— Куди ти його несеш?!
— Я врятую його, зрозуміло? — закричав він у відповідь, відкинув Ітчині руки і ввійшов.
На ліжко? Ні, на стіл…
Ніж стрибав у його змоклій руці. Здається, тут, на шиї…
— Ні-і! — закричала Ітка й схопила його за руку, вчепилась у обличчя. — Не ріж, не чіпай, негіднику, ти, різник!
Руал стис зуби й відкинув її до стіни.
— Обрі! — щосили закричала вона.
Руал підхопив хлопчика й кинувся сходами нагору, на горище. Його схопили за ногу, він відбився, вдерся в горищну комірчину й зачинив за собою засув. Небо, а чи жива ще дитина?
— Обрі, Обрі! — лементувала Ітка.
Тут, на шиї. І малюнок був у книзі. Але він може захлинутися кров’ю.
А якщо не спробувати, він умре напевно! Можливо, хлопчик уже вмер!
І Руал провів ножем по горлі малого.
Ще. Ще. О Небо, скільки крові! Ще. Вбивця! Ну ж бо! Не гепнутися б і самому без тями. Ще…
Важкі удари гупали в двері. Обрі трощив їх мовчки, осатаніло, запекло.
— Людожер! — кричала Ітка. — Вбий його, Обрі!
Тремтячими пальцями Руал розсунув розріз на шийці дитини. Озирнувся, пошукав очима… Полиці на стінах, банки, лопати й граблі в кутку, мітла, олійна лампа… Бляшана лійка. Швидше.
Він ще розсунув розріз і вузьким кінцем ввів у нього лійку. Так. Так.
— Людожері — рикав за дверима Обрі.
Двері тріщали, потроху піддавалися.
Невже Лартова книга брехала?!
І тут хлопчик захрипів.
Зітхнув.
Він дихав через діру в горлі, діру, що сходила кров’ю, і через лійку, що відкрила доступ повітрю. Вдих. Хрипіння. Він може захлинутися. Видихнув. Дихає.
Упали двері. Влетів Обрі з божевільними, білими очима. Побачив закривавлену дитину з лійкою в горлі й захитався.
— Він дихає!! — закричав Руал. — Подивися, він же дихає! Він дихає!
Обрі важко ступнув уперед, відкинув Руала, нахилився над хлопчиком.
Дитина оживала, страшна синява сповзала з його обличчя.
— Ітко! — хрипко покликав Обрі.
Вони вдвох схилилися над своїм первістком, дивлячись, як підводяться й опускаються його залиті кров’ю груди.
Ільмарранен сидів у кутку, ковтав сльози і, не тямлячись, повторював:
— Дихає… Він дихає. Він живий.
Обличчя його було посмуговане Ітчиними нігтями.
— Я не забуду, — сказав Обрі. — Присягаюся, що ти відтепер мій брат і все, що я маю, належить тобі. До старості, до смерті ти можеш жити в моєму домі. Все, що не попросиш, я виконаю, хоча б і ціною життя.
Галявиною перед будинком ходила Ітка, погойдуючи на руках сина з перев’язаною шийкою.
— Дякую, — мовив Руал, стежачи за нею очима. — Я теж не забуду. Але мені треба йти. Все одно я мушу йти.
Вони помовчали.
— Де б ти не був, — сказав Обрі, — пам’ятай, що тут на тебе чекають.
Руал підійшов до Ітки з хлопчиком. Гай широко йому, всміхнувся, а Ітка раптом передала дитину чоловікові й упала перед Ільмарраненом на коліна. Йому ледве вдалося її підвести.
Він вийшов на дорогу, і коли будинок сховався за колонадою сосен, хтось раптом виразно сказав йому, чи то на вухо, чи зсередини голови: «Ай-яй-яй! Ти мені подобаєшся, щасливий Марране!»
Він здригнувся. Він боявся цього. Йому знову здалося, що за ним спостерігають.
Ми виїхали з селища, коли сонце стояло вже високо. Луаян не пішов нас проводити, й у мене мороз пробігав по шкірі, коли я думав про самотнього хлопчиська в темному домі з могилою на подвір’ї.
Мої очі злипалися, однак Ларт, який не зімкнув повік ані на мить, був зібраний і зосереджений. Відразу взявся правити кіньми, мою мляву спробу розмови припинив і звелів мені лізти в карету.
Під стукіт коліс я скорчився на оббитих витертим оксамитом подушках і заснув. Сон був неспокійний і задушливий, я довго хотів прокинутись і не міг. Нарешті вдалося розліпити повіки, і я побачив, як розмірено погойдується наді мною парчева фіранка на вікні карети.
Я з натугою розігнувся і сів, поклав ноги на протилежне сидіння. Боліла голова, вся подорож здавалася безглуздям, і не було бажання жити.
Я відчинив вікно й вистромив голову в потік свіжого вітру. Це мене трохи збадьорило, і я вирішив перебратися до хазяїна на облучок. Гукнув — відповіді не було, тоді я поставив ногу на підніжку, звісився з дверей і подивився вперед, на візника.
На передку впівоберта до мене сиділо ВОНО. Я бачив тільки жовті, зизуваті очі. Пальці мої так вчепилися в поруччя, що їх зсудомило, а ВОНО посміхнулося й мовило сухим, скрипучим голосом:
— Ну ось.
Я насилу спромігся закричати.
Я репетував і репетував, нічого вже не бачив перед собою, відбивався руками й ногами, так що зірвав навислу над головою парчеву фіранку. У вікно вдарило сонце, і я, нарешті прокинувся.