Карета вповільнила хід і зупинилася. Дверцята рвучко розчахнулися, на порозі стояв Ларт:
— Що таке?
Я дивився на нього безтямними очима. Він узяв мене за комір і струснув:
— Чого репетуєш?
— Клюнула… — прошепотів я з жахом. — Вона на мене клюнула!
Він насупився:
— Хто?
— Т… т…ретя Сила, — насилу вичавив я.
Він здригнувся, насупився ще більше:
— Що ти верзеш?
Заникуючись і плутаючи слова, я переповів йому свій сон. У ході моєї розповіді напруга й заклопотаність сходили з його обличчя, і, коли я скінчив, він полегшено зітхнув:
— Ні… Це не те. Просто ти перелякався.
Я досі дивився на нього зацьковано. Він посміхнувся, витяг мене з карети на сонце й посадив поруч із собою, на облучку.
Ми їхали степом, тремтіло над землею розігріте повітря, жваво бігла шістка вороних.
— Третя Сила тобою не цікавиться, — сказав Ларт.
— Справді? — спитав я з надією. — Невже справді?
— Справді-справді, — стомлено відгукнувся Легіар. — Вона стежить за іншою людиною, за тим, кого бачили в дзеркалі вод Луаян і його вчитель.
Я вже не чув — мене по вінця переповнили степові запахи, лавина сонця й сліпуча небесна синь. Відчуття полегкості, якого я раніше не знав, на кілька хвилин витіснило з моєї голови Луаяна, його вчителя й самого Ларта. Мені здавалося, що я нічого в житті більше не злякаюся, що я заново народився і вийшов сухим із води.
Однак солодке почуття звільнення від небезпеки тривало не так довго, як мені хотілось би.
— Що-що? — перепитав я, приходячи до тями. — А кого вони бачили в дзеркалі?
Ларт ударив по конях:
— Я думаю, це був воротар.
Щастя моє відлетіло так само миттєво, як і накотилося.
— А хто він, воротар? — спитав я, завмираючи.
Ларт похмуро на мене глянув і не відповів.
За кілька днів по тому ми ненадовго зупинилися на постоялому дворі. Першої ж ночі я прокинувся від пронизливого, крижаного жаху.
Я лежав на пуховій перині в найкращій кімнаті готелю, порожній і темній.
І щось безформне, важке й холодне сиділо в мене на грудях.
Я спробував прокинутись — і не зміг. Я почав переконувати себе, що це знову сон — і не вірив собі, надто виразне було відчуття слизького дотику й огидного, гнилого запаху.
Те, що на мені сиділо, глянуло мені в очі своїми каламутними баньками й неквапно, глухо чвякаючи, перевальцем рушило до мого горла. Я тріпався, ніби спійманий кролик, і хапав повітря, з останніх сил намагаючись покликати Ларта. Та крик не бажав вилітати з моєї горлянки, я не міг навіть писнути.
Цієї миті двері, зачинені на засув зсередини, відлетіли до стіни. На порозі стояв хтось із вузьким блискучим лезом у опущеній руці. Те, що сиділо в мене на грудях раптом роздулося, як міхур, і луснуло з неголосним ляскотом, схожим на звук, із яким розкривається висхла коробочка бавовни. Всередині воно виявилося несподівано порожнім — оболонка впала на підлогу. Усе це я бачив, як у тумані.
Ларт підчепив те, що лежало на килимі, на кінчик шпаги. Оболонка, схожа на жаб’ячу шкіру, невиразно ворушилася. Ларт прошепотів слово — і шкіра спалахнула, зайнялася зеленавим полум’ям. Легіар пожбурив її в порожній, холодний камін.
Двома широкими кроками хазяїн підійшов до мене. Я скімлив, як щеня. Він хлюпнув у кухоль води з глечика й дав мені напитися.
— Господарю, — промовив я з тремтінням, — це не сон. Це вже не сон.
Очі його світилися в темряві, і світло те потроху вгасало.
— Це не те, що ти думаєш, — сказав він терпляче. — Це — не те, що бачили в дзеркалі Орлан і Луаян. Це — мерзенна, страшна, але загалом не надто небезпечна істота з тих, що завжди були й будуть на землі. Їх повно. Звичайно вони ховаються від людей. Це породження ночі… Але Третя Сила тут до чого? — він говорив, здається, сам із собою.
Він хотів підвестися, але я з несподіваною силою і сміливістю схопив його за руку:
— Господарю, не йдіть…
Він сів поруч зі мною. Помовчав. Замислено мовив:
— Напевне, вони відчувають її наближення. Вони тривожаться, ворохобляться і нахабніють. Вони лізуть зі своїх шпарин… Чи не так? — він запитливо глянув на мене.
Я сказав якомога переконливіше:
— Господарю, я кепська принада. На мене клює не те, що треба. Лише погань усіляка. Будь ласка, зніміть мене з гачка. Я більше не можу.
Він зітхнув і раптом поклав мені руку на плече. Я завмер — це було вдруге в житті.
— Дамире, — сказав він, — невже ти думаєш, що я можу тебе віддати?