Я схлипнув і ввіткнувся в його руку.
— Заспокойся, — бурмотів Ларт у темряві, — вважай, що я знімаю тебе з гачка.
Частина четверта
ЗАКЛИК
Літо скінчилося. Ночувати під відкритим небом було вже незатишно, зате дні стояли спокійні, теплі, найкращі для Свята збору врожаю.
Села, хутори й містечка святкували, святкували до забуття. Врожай видався небувалий, рікою лилося молоде вино за накритими уздовж вулиць столами, скрізь влаштовувалися складні, барвисті обряди, покликані віддячити землі за благополучне звільнення від тягаря. Гарною прикметою вважалося, якщо в цих обрядах братиме участь стороння людина, мандрівник. Руал розкошував — господарі щедро дякували йому за ту особливу значущість, із якою він вимовляв освячені звичаєм слова.
Кружляли танки на площах, хтось дерся на гладкий стовп по цукрову підківку, хтось під регіт юрби гарцював верхи на ситій свині; хтось, убраний пшеничним снопом, з величальною піснею ходив від двору до двору й отримував за кожне добре побажання по склянці, поки не падав де-небудь під тином на радість курям, які відразу оточували його колом, викльовуючи з колосся зерно. Діти тонко й зворушливо співали хором, молодь червоніла та переморгувалася — наближалась пора весіль.
Руал ішов від селища до селища, й скрізь його привітно зустрічали столи вздовж вулиць, пахучий димок від коптилень, музиканти-умільці зі своїми дзвінкими гребінцями, сопілочками та бубнами, рожевощокі лискучі обличчя, схожі на стиглі плоди, й плоди, схожі на задоволені лискучі обличчя. І там, і тут Руала просили залишитися — але він чемно відмовлявся і йшов далі.
Потім і час весіль приспів — тут уже Ільмарранен усякого набачився. Плакали наречені, яких віддавали заміж проти їхнього бажання, грізно диктували свою волю владні батьки, поруч воркотіли пари, яким вдалось поєднатися по любові. І знову — рікою молоде вино, яке заважало відрізнити сльози розпачу від щасливих сліз.
Відгуляли весілля, прибрали столи з вулиць, дедалі пізніше вставало сонце, холоднішали ночі. Руал тиждень працював підмайстром у кушніра й заслужив старі, але ще міцні чоботи замість розвалених черевиків. Наступною великою радістю стала міцна куртка пастуха, придбана випадково за кілька монет. Зима зовсім не лякала — він був дужий, упевнений у собі й цілком задоволений життям.
Він прийняв його, це життя — прийняв цілком, разом із нескінченною дорогою і стомленими ногами, разом із тяжкою працею, за яку завжди давали скибку хліба, разом із вітром, що забирався під куртку, й курткою, що захищала від того вітру. Та гіркота втрати, що отруювала спогади й заступала сонце, біль, який зводить зі світу, який штовхнув його колись у петлю, зяюча порожнеча в душі, котру, здавалося, нічим не можна було заповнити — полишали його. Все те виходило з нього по краплі, не відразу, але безповоротно. Він ні від кого не втікав і ні до чого не прагнув — просто йшов, насвистував і поглядав у небо.
Спокій і впевненість супроводжували Руала доти, поки дорога одного разу його не зрадила.
Це було підло й невдячно з її боку. Ільмарранен не відразу зрозумів, що відбувається. А відбувалося дивне — дорога виривалася в нього з-під ніг, виказуючи кепський і впертий норов.
На роздоріжжі він хотів повернути вліво — але дорога тягла, штовхала, морочила голову, і він повертав направо; траплялося, йшов цілий день, від світанку до заходу сонця — й незбагненним чином повертався на місце попередньої ночівлі. Кружляв, як заєць по лісі, хоча рвався вперед, навпростець, і жодного разу не звертав. Дорога, яка його зрадила, з нього ж і знущалася.
Розлючений, він почав противитися, намічав собі орієнтири попереду і йшов, не зводячи з них очей. Цей виверт лише почасти допомагав — невдовзі Руал відчув, що йому трапляються ті позначки, що вигідні підступній дорозі.
І він гірко ображався на неї, поки раптом не зрозумів, що не з її провини знущається дещо, пов’язане з ним, Ільмарраненом, з марами-голосами, із усією нісенітницею, котра давно вже його переслідує. Він був пригнічений таким усвідомленням і на певний час перестав противитися чужій волі — аби зібратися з силою і знову повстати проти невидимого й невідомого поводиря. Хтозна, чим скінчилося б те єдиноборство, якби одного разу серед білого дня на порожньому шляху Руала не наздогнав лемент.
Кричала жінка — розпачливо й благально. Щось діловито пробубонів чоловічий голос, і лемент повторився — зі сльозами в голосі:
— Пробі! Рятуйте! Люди! Облиш мене, ти!
Руал обережно обігнув густий кущ, мальовничо вкритий червоним і жовтим листям. З того боку листя обсипалося, збите на землю запеклою боротьбою: у густій збляклій траві миготіли, як шпиці в колесі, босі тонкі ноги. Вони належали жінці, що кричала; над нею, могутніми спинами до Руала навколішки стояли двоє. Вони зосереджено вовтузилися з чимось у траві. Один щось примирливо буркотів, другий намагався притиснути до землі ноги, які затято відбивалися.