Вона розмахувала руками, показуючи, який веселий у неї батько, коли п’яний, і який лютий на тверезу голову. Її гострих ліктів і недоладних рухів не могла приховати навіть вівчарська куртка, у якій Тіллі втопала по самий кінчик носа. Вишневі очі сяяли в світлі багаття, і в них відбивався Руал — непереможний, неперевершений чоловік і герой. Дівчисько кліпало чорними пухнастими віями, заливчасто реготало без видимої причини й кидало на Ільмарранена терпкі, довгі й знов-таки трішечки глузливі погляди.
Вони спекли картоплі й повечеряли, закушуючи кукурудзяними коржами забруднені в попелі скибочки, що апетитно парували. Тіллі, яка досі торохтіла без угаву, потроху втихла й підсунулася майже впритул до Ільмарранена.
— Ру… — вона відразу ж після знайомства нагородила його цим прізвиськом, — а тебе начебто мила покинула, того ти дивний такий, того дорогами й тиняєшся? Так?
Руал посміхнувся — таким серйозним і співчутливим було це загалом кумедне личко. Вона побачила його посмішку й знітилася, витлумачила її по-своєму:
— Та ні, я розумію, такого хлопця, як ти, навіть зміюка остання не покине… Тоді що ж?
Руал погладив її по волоссю. Вона ще більше зніяковіла:
— Ну гаразд, дурепа я, то й дурепа…
Йому стало шкода її, він обійняв худенькі плечі й притяг дівчисько до себе. Вона завмерла, боячись поворухнутися. Вдалині заухкала сова; в темряві за теплим, світлим колом багаття вовтузилося, розгорталося, кишіло нічне життя.
— Ру… — тихо, боязко спитала Тіллі, втискаючись носом йому просто в вухо. — А ти… чаклуна коли-небудь бачив?
Він здригнувся, й дівчина, яка вже пригорнулася до його боку, не могла цього не відчути. Вона заспокійливо пробурмотіла:
— Та ні, не бійся, в околицях такі не водяться… Я сама їх страшенно боюся, тільки от цікаво… Я, знаєш, цього літа бачила одного. Молодий хлопчак, а поважний — страх! Весь у оксамиті та в сріблі, в мереживах і в перах, карета — шестіркою запряжена! Слуга при ньому, здоровенна така жердина… Я б нізащо не пішла до чаклуна служити, ні за які гроші! Приїхали вони в селище, та на заїжджий двір, хазяїн вискочив, кланяється… Народ збігся дивитися, паркан завалили… А маг цей у кімнаті замкнувся і не виходив, слуга сказав — чаклує…
— Знаєш що, — позіхнув Ільмарранен, — давай-но спати, Тіллі.
Його сон був безладний і неглибокий. Випливала з каламуті заколена острогою рибина, перетворювалася на золоту ящірку, докірливо дивилася смарагдовими очима… Кліпала розчаровано, але вже не ящірка, а Тіллі, чорні пухнасті вії, терпкий вологий погляд… Навчає Руала стрибати через обруч, а він вузенький, і ще стискається, важко дихати…
Потім він повернувся на інший бік і побачив море. І не просте море, а довге, пласке узбережжя. І людина бродить по коліна в прибої, але хвилі, облизуючи пісок, не зважуються доторкнутися до високих чобіт — обминають, звиваються довкола, та навіть бризки не падають на м’які халяви… Уздовж берега, назустріч йому, йдуть високий худорлявий чоловік і хлопчисько-підліток.
Здається, подув вітер, здається, було весело й страшнувато, і Легіар говорив юному Марранові:
— Зараз я тебе відрекомендую. Від того, як він до тебе поставиться, багато чого залежить зараз. Я йому ворог, але ти — ти не здумай із ним посваритися. Чи ти, як і раніше, вважаєш себе непереможним?
Марран пританцьовував, здіймав піщані вихори, підстрибував і реготав:
— Що ти кажеш, Ларте! Адже бачиш, я й сорочку білу надяг, і черевики наглянцював для такої нагоди… Пан Бальтазарр Ест буде мною, зразковим хлопчиком, дуже задоволений!
Легіар супився:
— Шмаркачу, щеня, ти ще недоук, чого смієшся?! Єдиний раз тебе попереджаю: жодних заклинань, перетворень, цирку й штукарства! Жодних магічних дій, зроби мені такий подарунок! Ест і так забагато знає про тебе…
Хлопчисько зробив налякані очі:
— Ларте, я буду скромний, як наречена. Я навіть почервоніти можу. Ну, хочеш, я почервонію?!
Легіар підводив очі до неба, немов його закликав у свідки. А людина бродила собі в прибої, нахилялася, підбирала круглі камінці, деякі відкидала вбік, інші ховала в кишеню, а ще інші шпурляла в море. І лише коли вони впритул наблизилися, той чоловік полишив своє заняття і звернув на них погляд, важкий, ніби крижана брила.
Легіар витяг ліву руку в бік — знак перемир’я. Ест забарився, однак зробив те саме. Марран безтурботно посміхнувся.