— Вітаю тебе, Аль, — сказав Легіар недбало. — Ти, звичайно, знаєш, що це за хлопчик. Тепер я хочу тобі його офіційно відрекомендувати — Руал Ільмарранен.
Руал хотів кокетливо присісти, але стримався — під поглядом Еста справді було незатишно. Він обмежився скромним кивком.
— Вітання й тобі, Ларте, — сказав нарешті Ест. Голос його був зірваний і лунав, неначе скреготіння. — Виходить, це і є Марран.
Перекинулася на берег чергова хвиля, обігнула чоботи Еста й ботфорти Легіара, а на черевиках Маррана відігралася — змочила їх дощенту. Ест гмикнув, Ларт перезирнувся з ним, клацнув пальцями — прибій разом влігся, море стало спокійне й гладеньке, ніби охололий суп у глибокій тарілці.
— Я бачу, ти ввічливий хлопчик, — презирливо мовив Ест. Марран знову кивнув. Ест відвернувся, згріб з піску жменю камінців, по черзі пустив їх стрибати по дзеркально гладенькій воді. Останній підстрибнув дванадцять разів, Ест кивнув Лартові й повернувся, щоб піти.
Марран тим часом нагнувся, підібрав один камінь, чорний, плаский, несильно розмахнувся й пустив його по воді.
Ест озирнувся — камінчик потонув після шістнадцяти стрибків, довгих, красивих.
Щось невиразно промурмотів Легіар. Ест забарився, дістав з кишені ще пригорщу камінців і плавним, упевненим рухом кинув перший, що підстрибнув на воді двадцять один раз. Уголос рахували всі, навіть Ларт, стемнілий обличчям. Ест дозволив собі щось на кшталт поблажливої посмішки в бік Маррана. Той оглянув пісок навколо, підняв один камінь, розглянув, упустив, підняв інший і впустив теж. Нарешті, вибрав невеликий, строкатий, обкачаний морем у тонкий корж. Примружив око, замірився… Ест посміхався, тепер уже по-справжньому посміхався, й поглядав на Легіара глузливо. Марран кинув камінь.
Тридцять дев’ять.
Зависла пауза, Ест подивився на Маррана впритул, і той здивувався, як широко можуть розкриватися ці вузькі примружені очі. Потім Ест клацнув пальцями — море ожило, прибій з новою силою взявся вилизувати піщаний пляж. Важка Естова рука опустилася Руалові на плече:
— Щеня, — проскреготів він з якоюсь подобою ніжності. — Нахабне щеня.
Багаття догорало, мерехтіли останні червонуваті спалахи, а під боком у Руала вовтузилося щось м’яке, тепле, навіть гаряче, вовтузилося і дихало, притискаючись дедалі міцніше. Руал обережно доторкнувся рукою — істота, що сусідила з ним, виявилася круглою, гладкою і голою, місцями вкритою невпевненим пушком.
— Застудишся, — пробурмотів Ільмарранен розгублено. — Холодно ж…
Тіллі не відповіла, тільки частіше задихала й щосили пригорнулася до Руалового боку.
Ільмарранен лежав непорушно, відчуваючи, як здригаються два теплі пружні клубочки, які так затишно прилаштувалися в нього на грудях, як лоскоче обличчя поплутане з осінньою травою волосся, як ніжно торкається чола маленька волога долонька:
— Ру, я про такого хлопця з колиски мріяла…
— Холодно… Одягнися… — повторював Руал, намагаючись боротися з солодкою хвилею, що здіймалася всередині.
— Не проганяй мене… — Її рука розстебнула Руалів комір і погладила шию. — Ти добрий… Усі вони тварюки, а ти людина… Ру, ну чого ж ти!
Його долоні лягли на її оголену шкіру. Наче коротка блискавка вдарила — р-раз!
— Я кохаю тебе, Ру… — бурмотіла Тіллі дедалі швидше й швидше. — Я про такого хлопця… — Її губи, невмілі, як у теляти, тицьнулися в губи Руала.
Гірко запахло димом багаття, що догоряло. Від пориву холодного вітру шкіра дівчини вкрилася пухирцями; щоб зігріти, Ільмарранен обійняв її міцно, по-справжньому. Його самого вже трусило зсередини; напливали тугі, гарячі, пульсуючі видіння.
Тіллі й далі щось бурмотіла та воркотіла й лащилася, пальці її боролися з застібкою на його сорочці, а він безтямно посміхався в темряві й жадібно гладив її боки з випнутими ребрами, несподівано круті стегна й плаский мускулястий живіт. Не було сили опиратися тому гарячому, задушливому, що розпирало його.
Тріумфувала ніч, темна, осіння, нестямно кричали сови, шелестів вітер у сухій траві. Переморгувалися жаринки в перегорілому багатті.
Тіллі впоралася з ґудзиками, маленька волога долонька залізла під Руалову сорочку… і зустрілася там зі згортком, який ховав золоту спинку й смарагдові очі.
— Ой, — промурмотіла вона здивовано, — це що?
Ільмарранен здригнувся, як від удару. Рвонувся і сів, притискаючи згорток до грудей. Відштовхнув дівочі руки:
— Не чіпай. Годі. Спи.
Серце гучно билося у нього в горлі, а Тіллі сиділа перед ним гола, тремтяча, начебто громом уражена. З круглих вишневих очей двома струмочками лилися сльози гіркої образи.