Вулиця вилилася на широку бруковану площу, оточену гарними будинками з червоної цегли. Над дахами з черепиці височіла вежа — гостроверха, зі з’їденими часом товстими стінами, з частими ґратами на вузьких вікнах. Біля входу постукувала алебардами поважного вигляду сторожа.
Навпроти вежі красувалася ще примітніша будівля — університет. Обабіч широких мармурових сходів у величних позах завмерли залізна змія та дерев’яна мавпа, що символізували мудрість і прагнення до знань. Вікна чотирьох високих поверхів були розмальовані мудрими символами та географічними контурами, а на круглому, обгородженому сталевою лозою балконі старий служник орудував ганчіркою, змахуючи пилюку з людського кістяка.
— Оце так! — вигукнула Тіллі.
Будівля міського суду теж виходила фасадом на площу, але дивитися на неї було неприємно — похмура й присадкувата, вона мала перед входом круглу чорну тумбу з маленькою символічною шибеницею, на якій теліпався ганчір’яний страчений. «Бійся закону!» — великими літерами було викарбувано на залізних дверях суду. Руал і Тіллі, не змовляючись, обійшли ці двері по великій дузі.
Площа дедалі оживала, жваво йшла торгівля з лотків, гомоніла юрба, раз у раз проїжджали розкішні екіпажі. Тіллі задивилася на чорного сажотруса, який зі справжньою грацією перебирався з одного схилу даху на інший, і мало не наскочила на дозорців, які тут неквапом походжали. Офіцер у червоному мундирі з білими смугами насупив підстрижені брови, але, на щастя, його увагу відвернув гамір, який раптово зчинився на площі.
Студенти — їх стало вдвічі більше — зграйкою стояли біля широких сходів університету й натхненно дражнилися з двох вертких дівок у яскравому вбранні. З того, як незлостиво й навіть прихильно огризалися дівчата, можна було зробити висновок, що вчені юнаки знайомі з ними досить давно й доволі близько. Офіцер варти, а з ним і вояки з цікавістю спостерігали за напівжартівливою сваркою.
Тим часом на університетський ґанок вийшов старий у пишній перуці, в чорній хламиді та з масивним ланцюгом на шиї. Студенти принишкли, як миші, дівки похихотіли ще трохи й замішалися в юрбу. Старий, сповнений обурення, щось суворо вичитував шанобливо завмерлим юнакам, голос його нагадував звуки, які міг би видавати вчений шпак. Старий дочитав повчання, з хвильку постояв мовчки — для більшої значущості — й віддалився у храм науки. За ним, посміюючись у рукави, ланцюжком потяглися студенти. Останній, із в’язкою книг, проходячи між змією та мавпою, по-дружньому ляснув мавпу нижче дерев’яної спинки.
— Поглянь! — дівчинка смикнула Ільмарранена за рукав.
Площею так само статечно й неквапно ішли четверо в каптурах, яких неможливо було відрізнити від зустрінутих Руалом і Тіллі біля пам’ятника священній примарі. Дівчинка набралося хоробрості й запитала в добросердної квіткарки:
— А хто це, тітонько?
Тітонька виявилася дуже говіркою, вона сплеснула руками так, що її хризантеми згідно закивали голівками:
— Як ти можеш не знати, дівчинко? Це воїни Священної Примари Лаша! Вони стежать за тим, щоб усі, хто живе на світі, виявляли свій трепет перед примарою і шанували її. Вони творять певні таємні обряди у вежі, а потім передають усім священну волю Лаша, і цю волю враховують і мер, і суддя, й начальник варти!
Тут квіткарку відволік рожеволиций чепурун, який зацікавився її товаром.
Руал і Тіллі перезирнулися й рушили далі.
Ільмарранен трохи забарився біля входу в університет і не втримався, щоб не підійти до дерев’яної мавпи. Її тулуб ззаду був відполірований до блиску поколіннями студентів-шибеників, і Руалові раптом до болю схотілося носити трикутну шапочку з китицями й завмирати під поглядом суворого професора. Він зробив крок до дверей, але ввійти не зважився, тільки згадав на мить пряний запах книжкового пилу та візерунки прожилків на дерев’яній стільниці, згадав, як німіє щока, коли засинаєш над фоліантом… Тіллі нетерпляче тягла його за полу, він стримав зітхання й пішов геть.
Крутився людський вир, закликали торговці; Тіллі, над міру збуджена, крутилася в усіх під ногами і якось особливо віддано заглядала в очі Руалові. Він посміхнувся тому, як дивує дівчинку велике місто і як воно їй подобається. Його штовхнув дуже пристойний з вигляду пан у довгополому каптані. Він мимохідь вибачився, Руал відповів тим само. Між ними шаснула Тіллі, підморгнула Ільмарранену круглим веселим оком. Повз них протупав патруль.
— Варто! — гнівно погукали в Руала за спиною. Він озирнувся.
Пан у довгополому каптані тримався рукою за груди, й Ільмарранен спершу подумав, що в нього серцевий напад.