— Варто! — знову загукав пан. — Гаманець! Щойно був тут, украли! Тримай злодія! Стражники!
Промайнуло серед цієї колотнечі до смерті перелякане личко Тіллі, а офіцер у червоному зі смугами мундирі та його солдати вже стояли поруч, суворо озираючись і з підозрою вдивляючись у обличчя. У юрбі зчинилося сум’яття.
— Тримай злодія! — знову загукав довгополий пан, а офіцер гримнув:
— Усім стояти на місці!
Солдати нишпорили очима в юрбі. Чесні городяни й собі щосили вертіли головами, видивляючись злодія, котрий, звичайно, не встиг далеко втекти.
Тіллі опинилася поруч з Ільмарраненом, бліда, з гарячково блискучими очима, вона міцно вчепилася в його куртку. Руал здивувався:
— Ти чого?
Тіллі мовчки замотала головою, а офіцер і солдати тим часом наближалися. Якогось підозрілого хлопця з юрби ретельно обшукували під голосіння потерпілого.
— Злодій! Злодій! Тримай злодія! — продзвенів раптом напружений, майже дитячий голосок. Руал озирнувся — дівчиська поруч уже не було.
Тіллі, невдоволено подумав Руал. Цього ще бракувало, ну куди вона лізе, дурепа?! Він пошукав дівчисько очима.
Тим часом офіцера сторожі смикнули за мундир, він нахилився, підставив комусь вухо, потім випростався і рушив крізь юрбу:
— Відступіть! Геть з дороги!
Руал став навшпиньки й побачив Тіллі. Вона теж побачила Ільмарранена, і очі її радісно засяяли:
— Он, пане офіцер! Ондечки він!
— Постороніться! — гримнув офіцер на тих, що заступали прохід, проштовхався до Руала й міцно схопив його за лікоть. Приспіли й солдати, колом оточили їх.
— У чому справа? — спитав Руал, холодіючи, але намагаючись говорити спокійно.
Замість відповіді офіцер запитливо глянув на Тіллі. Та радісно закивала:
— Він, він! Ви обшукайте його, пане офіцер, гаманець при ньому!
Руала ніби вдарили в обличчя. Він похитнувся і, ще не вірячи, самими губами спитав у дівчиська:
— Ти що, здуріла?!
Цієї миті його лікті завели назад, спритні руки пройшлися по його боках і витягли з широкої кишені вівчарської куртки товстий шкіряний гаманець:
— Це що таке, га?
Руал дивився на гаманець, і перед очима в нього спускалася завіса. Здригнулись коліна… Тіллі? Навіщо? Божевілля…
— Я запитую, чий це гаманець? — підвищив голос офіцер. Руал підвів голову — як же вони кумедно виголюють брови, ці стражники.
Його уже в’язали. Підоспілий пан у довгополому каптані впізнав гаманець і був щасливий. Десь там, на краєчку Руалової свідомості, скрекотіла Тіллі: «А я побачила, як він гаманець витяг — і в кишеню… Я з колиски оката, ось!» Син запитував батька: «Тату, це злодій? А що йому буде?» Батько відповідав статечно: «Руку відрубають і вуха… Щоб знав».
— Постривай-но, — офіцер поліз Ільмарранену за пазуху. Руал смикнувся, та руки його були заломлені за лікті. Офіцер тим часом витяг невеликий брудний згорток.
— Це моє! — скрикнув Руал.
Офіцер ощирився:
— Ти ба…
Упала на бруківку ганчірочка. Золота спинка, смарагдові очі.
Зойкнули цікаві глядачі:
— Золото… Ти тільки поглянь!
У Тіллі вирвався голосний стогін досади.
Начальник варти недобре всміхнувся:
— Та ти, бачу, вже попрацював, і на славу…
І звелів солдатам:
— Ведіть!
Його волокли крізь юрбу, й над головами лунало: злодій, злодій…
Люди розступалися, тицяли пальцями, хтось кинув каменем, а небо й дахи з черепиці крутилися над його головою, крутилися дедалі швидше, і з кожним кроком він забував смак трави, і колір вина, і пряний книжковий запах.
Карета залишилася на заїжджому дворі — назад ми мчали верхи. Ларт квапився, і ми з ранку до вечора не сходили з коней; у строкату стрічку злилися міста й селища, повз які ми пролітали, миттю залишаючи позаду.
Десь на півдорозі довелося заночувати під відкритим небом, біля багаття на березі озерця-болота. Водойма живилася кволим джерельцем, яке насилу пробивалося з-під купини біля самого берега.
Небо здивовано розглядало нас тисячами блискучих очей; в очеретах вовтузилися доволі моторошні серед ночі мешканці боліт. Я дрімав, загорнутий у плащ, а Ларт непорушно дивився на вогонь і час від часу виписував у повітрі вогненні візерунки паличкою із жариною на кінці. Візерунки зависали в повітрі, тремтіли, розпадалися й гасли.
— Нема мені удачі, — говорив Ларт багаттю. — Даремні пошуки, марні зусилля… — тут вогненний малюнок затримався в повітрі довше, ніж звичайно, спалахнув і розсипався кольоровими іскрами. Я важко зітхнув і заплющив очі, але сон не йшов, пригадувалося іржаве золото, полум’я багаття оберталося на полум’я пожежі. «Вогонь, зазирни мені в очі»…