Я ще трохи покрутився з боку на бік і встав. Над ранок ставало прохолодніше, від болота наповзав гнилий туман. Мені раптом так нестерпно схотілося напитись води, що я залишив Ларта, котрий нарешті задрімав, і вирушив на пошуки немічного джерельця.
Я знайшов його завдяки звукові — невпевненому, але виразному в передранковій тиші дзюрчанню. Обережно, бочком я спустився до берега озерця, навпомацки підставив потокові долоні, а далі й пересохлі губи.
Метушня в заростях ущухла; переді мною розстелялося плесо чистої, не завойованої очеретами води, і в цьому дзеркалі відбивалися зірки, що неохоче блідли. Я вперся долонями в мокру траву біля берега й побачив своє відображення — темний силует, який здригався на воді. Ледве світало.
З носа мого в озеро упала крапля, розійшлися кола по дзеркальній поверхні, і я обімлів, коли побачив інше відображення — силует людини, яка чатувала в мене за спиною.
— Господарю? — прошепотів я.
Силует гойднувся, і я чомусь зрозумів, що це НЕ хазяїн. Страшно, сухо зашелестіли очерети.
Я повільно випростався, озирнувся — і не побачив нікого!
Хлюпнула в озері риба — напевне, чимала. Знов дивитися у воду я не схотів.
Мов заєць, я відскочив убік і стрімголов помчав туди, де вже хололо перегоріле багаття. Біля нього в незручній позі спав Легіар, який ні про що не здогадувався:
— Господарю, господарю!
Ні, він уже не спав. Він сидів, наїжачений, і спідлоба дивився на того, іншого, хто простягав руки над рожевим жаром.
Сіріло небо.
— Довго ж довелося на тебе чекати, Орвіне, — сказав Легіар стримано.
— Є речі, не підвладні навіть магові, — хрипко відгукнувся прибулець.
Так, це був добрий знайомий Орвін. Бідолаха схуд, ще глибше запалі очі здавалися більш збудженими, ніж досі. Він мав понурий вигляд, видавався спустошеним. І куди поділася та божевільна енергія, якою він вражав нас три місяці тому!
— Дамире, — кинув Ларт через плече. — Багаття, мерщій!
Відмоклі в росі поліна погано займалися, а господар і не думав мені допомагати.
Я старанно дмухав, ковтаючи їдучий, бридкий дим, і раптом побачив, як гойднувся у простягненій руці Орвіна медальйон на ланцюжку:
— Ось, Легіаре. Майже цілком. Іржа.
Ларт підвівся, потягся був до медальйона, але торкатися до нього не став, а заходився кружляти навколо, толочити ботфортами мокру осінню траву. Несподівано рвучко зупинився:
— Ти знайшов його? Того, кого я просив знайти?
Орвін хитнув головою. Ларт почав крокувати знову, рішучіше й дедалі швидше.
— Я не можу знайти його, — повільно мовив Орвін. — І ти не можеш. Він не маг, у нас нема зв’язку… От якби в тебе збереглася річ, яка належала йому… Ґудзик, пряжка…
— Я не дама, щоб складати дрібнички в скриньку, — відрізав Ларт, — і він мені не коханий, щоб зберігати його речі.
— Добре б мати кров, — тихо вів далі Орвін. — Хоч би краплю його крові. Можна було б простежити.
Ларт підчепив носком чобота паличку, що трапилася під ноги, вона описала дугу і вдарилася об порохнявий корч:
— Годі про це… Ільмарранена ти не знайшов. Я ж не знайшов нічого, що зрушило б пошуки твоєї Третьої Сили бодай на волосину. Твій медальйон іржавий, ніби цвях у цвинтарній огорожі… Що ще?
Я замислився, коли почув ім’я Ільмарранена. Очевидно, думка, що останнім часом скалкою засіла в Лартовій голові, була безпосередньо пов’язана з цією ходячою легендою. А тепер виявляється, що хазяїн давно вже намагався розшукати Маррана. А навіщо?
— Я з самого початку повівся не так, як треба, — мурмотів Легіар. — Я розшукував, приманював її, збирав чутки, у той час як… — він затнувся.
— У той час… — луною відгукнувся Орвін. Ларта пересмикнуло:
— У той час, як по світі блукав Марран. Марран, якого ми вивели з гри… Так, потім я звільнив його, звільнив усупереч угоді з Естом, але я навіть не знаю, чи все гаразд у нього з головою! О Небо, та хто ж зміг би оговтатися після такого удару!
Він почав крокувати швидше, під його ногами вже було протоптано стежку — чорну стежку в росяній траві.
— Ти гадаєш… — пробурмотів Орвін.
Ларт зупинився — розлетілися з-під ботфортів грудки землі:
— Я не знаю. Я навіть не хочу думати про це. Він позбувся магічного дару… Мабуть, він і міг би виявитися магом, що не є магом, тим самим, про якого йдеться в проріканні… Але його розчавлено, знищено, я ні на мить не міг його взяти до уваги!
Він зі свистом втяг повітря, потім його плечі раптом похилилися, і він тужливо видихнув: