— Ех…
Від цього гіркого «ех» щось у мені болісно стислося. Нечасто, ой нечасто мій похмурий хазяїн дозволяв собі подібні інтонації.
— Ти не брав його до уваги, тому що тобі не хотілося, — тихо сказав Орвін. — Ти просто не бажав бачити його Брамником. Маррана…
Ларт люто глянув на нього:
— Не мели дурниць… — крутонувся на підборах і знову заходився походжати, міркуючи, наче нічого й не сталося:
— На багато наших запитань міг би відповісти старий Орлан із передгір’я. Міг би, якби не вмер відразу, коли побачив щось у Дзеркалі Вод… А до цього в Дзеркалі був хтось, переслідуваний невидимим страшним супутником… Хто це був? І хто його переслідував?
Орвін тримав голову незручно задертою, аби встигати збудженим поглядом стежити за Лартом, який нарешті перестав ходити й зупинився просто перед своїм мовчазним співрозмовником:
— Що ж, Віщуне? Хто воротар? Звідкіля з’явиться Третя Сила й куди вона спрямує перший удар? Чи є взагалі відповіді на ці запитання?
— Відповіді вже тут, — тихо відгукнувся Орвін. — У мені прорікання. Я виношував його багато днів і ночей. Тепер воно тут, і ми про все дізнаємося.
Він говорив, ніби виправдовуючись, а мене обсипало мурашками, і Ларт, мій незворушний хазяїн, перепитав раптово охриплим голосом:
— Що?
— Сьогодні, — кивнув Орвін. — За кілька хвилин… А поки сядь, будь ласка, Ларте. Ти такий високий, у мене шия болить…
Неподалік від озерця три сосни росли трикутником. Це їх і погубило, тому що для прорікання знадобилися три вогні.
І Ларт запалив три вогні; сосни палали згори донизу.
Було дуже страшно, але я стояв і дивився, як між трьох вогнів став Орвін, і в очах його танцювало полум’я. Він дістав з-за пазухи іржавий амулет і подивився в отвір.
І голос його без зусиль покрив ревіння вогню:
— Ззовні, вона йде ззовні! Вона прийшла. Одного дня, однієї години, одна людина. О горе! Чудовиська пожирають усе живе… І вода загустіє, як чорна кров. І паростки спіймають у липке павутиння всіх, хто має крила. І земля присмокчеться до підошов. Але стократ гірше тим, хто володіє магічним даром! Горе, горе… Одного дня, однієї години відчинять їй двері. Одна людина. Брамник. Горе, вона тут!
— Хто воротар?! — закричав щосили Ларт, і віщун почув його, хоча вогонь завивав, пожираючи соснові крони, звивався по стовбурах:
— Воротар. Він маг і не маг. Він зрадливий і відданий. Тільки воротар відчинить двері, тільки воротар, тільки одного дня, однієї години!
— Хто воротар?! — надсаджувався Ларт.
— Він… позбавлений дару. Він був всемогутній і став безпорадний. Він зрадив і його зрадили… Його змінили, і він змінився. Тільки він! Він відчинить, і ЦЕ ввійде, але не раніше! Земля закричить разверзнутими могилами… Повітря стане важким і поховає під собою… Поховає… Які пусті обличчя, позбавлені очей! Але не раніше, ніж Брамник відчинить!
Сосни захиталися раптом, як величезні смолоскипи в невпевнених руках. Ларт кинувся до Орвіна й виволік його із трикутника, і вчасно — дерева одне за одним попадали, і здійняли цілий смерч танцюючих іскор. Маги ледве встигли ухилитися, а я — я давно вже відбіг і віддалік тремтів, дивлячись, як палахкотить велетенське багаття.
…Легіар витер з обличчя кіптяву й байдуже промовив:
— Тепер я знаю. Знаю, хто воротар. Я сам його створив. А тепер я уб’ю його, знайду і вб’ю перш ніж він відчинить ЇЙ двері.
Він до хрускоту стиснув зуби, потім рвучко скинувся:
— Вперед. Поки не пізно. Я знаю, я зрозумів, як його знайти.
Зала суду була прохідною — в одні двері кати виволікали засудженого, який благав про пощаду, в інші варта вводила наступного лиходія для нового розгляду справи. Суддя ледве встигав підписувати папери, що їх підсовував секретар-переписувач, котрий примостився на низькому ослоні. Ляпалася кругла печатка в сургучеву калюжку, зростав стосик вироків поруч із символом правосуддя, що лякав приречених, розміщений поруч на столі — іграшковою шибеницею та страченою на ній лялькою.
Ільмарранена ввели в залу відразу після шахрая-торговця, засудженого до публічного побиття. Похмурий стражник поставив Руала перед суддею, вірніше, перед його тьмяною лисиною, тому що вершитель правосуддя саме схилився над якимись паперами.
— Ім’я? — байдуже спитав маленький сірий переписувач.
Руал розліпив запечені губи:
— Моє ім’я не для твоїх вух, холопе.
Той, що сидів за столом, гмикнув і підвів голову. Руал здригнувся — у судді було приємне, пещене обличчя з двома холодними дірами замість очей.