— Руал Ільмарранен, — сказав суддя тихим, безбарвним голосом. І сухо засміявся: хе-хе…
Руал судомно вдихнув. Він не називав Тіллі свого повного імені.
— Руал Ільмарранен, — провадив суддя, — спійманий на гарячому на дрібній крадіжці. До того ж… — він застромив руку кудись під стіл і витяг звідтіля золоту ящірку. Руал мимоволі зробив крок уперед. Стражник притримав його за лікті.
— Це ваша річ, Ільмарранен? — спитав суддя недбало, в той час як його очі-діри прошивали Руала до кісток.
— Моя, — хрипко підтвердив Руал.
— Хе-хе, — знову смішок, від якого мороз пробігав по шкірі. — Ця річ належить одному герцогу, невдасі-герцогу, якого одного разу лікував своїм знахарським зіллям самозваний ворожбит-віщун… Як його звали, Ільмарранен, ви не пригадуєте?
Руал похитнувся.
— Хе-хе, — суддя уважно за ним спостерігав, — я давно чекаю, Ільмарранен, чекаю, коли ви попадетеся… Друже, — звернувся він до переписувача, — облиш цю мазанину, тут особливий випадок… Скажи на вході, нехай не турбують поки що… І поклич панів обвинувачів.
Переписувач зарипів ослоном і задріботів до дверей. Руал уже встиг опанувати себе й тужливо дивився просто в очі судді, які буравили бідолаху, поки суддя не гойднув ганчір’яного вішальника в петлі:
— То на чому ми зупинилися… Ага, — він порпався в паперах, — вдавав із себе знахаря… До цього повернемося пізніше. Украв золоту статуетку… — суддя поплескав ящірку пухкою рукою. Руала пересмикнуло.
— Далі, — рівно правив своєї суддя, розбираючи папери. Його м’які, рожеві пальці погладжували шпигунські повідомлення, погладжували ніжно, наче то були зворушливі любовні листи:
— Цікава закономірність… Панові Ільмарранену подобається приписувати собі владу над людьми та явищами… Ось він вдає з себе провидця, але — на жаль! — йому менше таланить, ніж у випадку з герцогом. А ось, заждіть-бо… Так, знову ворожіння, знамення, пан Ільмарранен із задоволенням пророкує перед юрбою… Перетворює вовкулаку на пса… До чого ж усе-таки дурна ця селючка! Ось іще, зброя погнулася начебто сама собою, і якийсь кістяк, упряжений у віз… Винахідливість, гідна подиву! Однак усе це, взяте разом, якось жалюгідно виглядає, чи не так?
Суддя, здавалося, розквітав з кожним словом. Він загонив слова Руалові під нігті, здирав словами шкіру і словами ж утоптував його в брудну кам’яну підлогу.
Руал здригався під ударами, намагався згадати обличчя вдови з селища із бджолами й мальованими глечиками, і пса, що тицявся носом у його коліно, шукаючи захисту й заступництва… Замість цього наповзали одна на іншу пики та морди, корчився на траві безневинно катований юнак, на якого він, Руал, звів наклеп. Склянки… У нього в руках тріснула склянка.
— Хе-хе… — знов озвався суддя. Іграшковий повішений гойдався дедалі повільніше.
— Ви… підіслали до мене дівчисько? — Руалові важко далося це запитання.
Суддя задоволено відкинувся на спинку крісла:
— А, мала волоцюжка, яка віддала вас у руки правосуддя? Вам було б легше почути, що все влаштовано заздалегідь, що ця шмаркачка виявилася шпигункою?
Суддя, здавалося, був у захваті, він хитав головою і потирав руки. Помучив Руала поглядом, який вивернув його навиворіт, і нарешті м’яко мовив:
— Ні, Ільмарранен. Це не наше дівчисько. Ви СПРАВДІ врятували її там, на дорозі. Вона СПРАВДІ до вас чіплялася. Однак це не завадило їй мерзенно зрадити вас за першої ж зручної нагоди. Погодьтеся, що мерзенно, Ільмарранен?
Розчинилися вхідні двері за Руаловою спиною, суддя насупився був, але, мабуть, увійшли ті, кого він очікував.
— Вітаю, добродії обвинувачі! — він навіть підвівся назустріч.
Зовсім близько від Руала прошелестіла груба тканина плащів, і двоє з воїнства Священної Примари Лаша, обоє вкриті каптурами, обоє похмурі й сповнені значущості, підступили з двох боків до суддівського столу.
— Ось Руал Ільмарранен, — сказав суддя, вказуючи їм на Руала. — Ви ознайомилися з документами в його справі. Чи хочете сказати що-небудь щодо його встановлених і занесених до протоколу діянь? Чи Священна Примара байдужа до таких провин?
Той зі служителів Примари, що був нижчий і молодший, підвів голову так, що каптур цілком відкрив його обличчя. Він був, мабуть, тяжко хворий — шкіра його здавалася сірою і в’ялою, під очима набрякли важкі міхурі.
— Священна Примара чує мене, — сказав він несподівано низьким голосом. — Свідчу й обвинувачую. Чоловік на ім’я Ільмарранен неодноразово вдавав із себе мага, або провидця, або знахаря, хоча не був таким насправді. Несправедливе присвоєння магічного звання визнається Священною Примарою провиною тяжкою і образливою для Лаша. Священна Примара вимагає публічного зречення вищезазначеного Ільмарранена права називатися коли-небудь, і до смерті включно, магом, а також провидцем, а також знахарем, — зречення з наступним ув’язненням у темниці. У разі незречення Примара наполягає на страті через усікання голови. Слава Священній Примарі!