Він підвів очі до стелі, а далі опустив голову на груди, й каптур знову закрив його обличчя. У залі суду на кілька хвилин стало тихо, як на уроці суворого вчителя.
— Хе-хе, — чи то всміхнувся, чи кашлянув суддя. — Відрікатися будемо завтра, у День Великої Радості, відразу після параду й перед народними гуляннями. Це буде значне та повчальне видовище.
Прилетіла звідкись сита муха, сіла на іграшкову шибеницю. Спритним жестом природженого мисливця суддя спіймав муху і стратив її через задушення в кулаці.
— Ні, — сказав Руал стомлено. — Повчального видовища не буде. Перед вами, — він відштовхнув стражника й не без натуги випростався, — перед вами стоїть великий маг, можливо, найбільший із усіх живих. Те, що ви не здатні цього зрозуміти — ваш клопіт. Відрікатися? — і він засміявся. Спершу було важко, сміх виходив жалюгідний, але потім наче пробку висмикнули з його горлянки, й він розреготався по-справжньому, лунко, заливчасто, як ніхто ніколи не сміявся в цій курній і страшній залі.
Суддя дивився на нього без посмішки, насторожено поводячи холодними дірами-очима. Двоє з воїнства Примари стояли байдуже — каптури ховали їхні обличчя.
Руал пересміявся, і йому полегшало. Стало зовсім легко, він навіть пожалів цього старого з його іграшковою шибеницею.
— Я засмутив вас? Вибачте, — сказав він, посміхаючись.
— Хе-хе, — відповів суддя. Двоє в каптурах, як по команді, повернули до нього голови.
— Видовище буде, — сказав суддя. — Виняткове видовище… Приємне видовище… Ах! — Він солодко замружився і поцілував від задоволення кінчики пальців. — Відразу ж після параду й перед народними гулянками призначимо замість зречення страту. Вельмож страчують через укус отруйної змії, бурлак вішають. З тобою вчинять згідно з волею Примари: усічення голови. Отже, у пана великого мага буде привід продемонструвати свою могутність, чи не так?
— Хе-хе! — відповів йому Руал.
Ніч напередодні «приємного видовища» він провів у ямі, в затхлому кам’яному мішку.
Струменіла вода по липких цвілих стінах, збиралася в калюжу на підлозі. Руал сидів, скорчившись, і потихеньку марив.
Бачилася йому трава, що висихає під сонцем, і круглі камінчики в припливі, й мураха в западинці, маленькій западинці на дівочій шиї.
— Ти… Ти… — бурмотів він невиразно, і озивалося відлуння, голосне відлуння тюремного колодязя.
Пригадувався тугий гарячий вітер у обличчя і незвичне відчуття пір’я на своїй людській шкірі, і земля внизу, затягнута туманом, і небо, як гігантський перекинутий келих… І просто потріскування каміна взимку, й просто гаряче вино біля каміна.
Не вбивайте мене. Хіба не все одно — маг я чи не маг?
Багатій розтринькує гроші з бездонного мішка, пташка на гілці гадає, що літо нескінченне. А потім рука наштовхується раптом на останню монету, падає сніг на зелене листя — це несправедливо й неминуче. Ось моє життя — лакована іграшка, яскрава дорога іграшка, і ось її зламали, я сам її розтрощив, так хотілося поглянути — що всередині? З чого зроблено любов? Хрясь — і нема любові… Я так і не зрозумів, як її влаштовано… Нова гра, знову — хрясь… Тахто він мені, Ларт? Ким він був для мене? Ким був я сам? Кому я потрібен? О Небо, навіщо?
Потім він, здається, навіть задрімав, і в півсні побачив обох.
Вони тоді взяли його в кліщі — розлючений, скорчений від ненависті Ест і ощирений в лютій гримасі Легіар:
— Ти що ж це, щеня? Ти про що з Хантом закладався?
Тоді він зрозумів, що цього разу втрапив у справжню халепу, що не впорається відразу з двома. Спробував жартувати — посмішка сповзала з його обличчя, не трималася, не клеїлася.
— На два боки дивишся? — страшно примружив очі Ест. — У два гнізда хробачків носиш? Двома ляльками крутиш, фігляре, і з мірошником об заставу б’єшся?
— Марране… — сказав тоді Легіар, і туга в його голосі була страшніша за Естову ненависть, — навіщо ж ти так поквапився? Продавати, то відразу обох?
— Я не продавав! — заходився Ільмарранен, але віри йому, звичайно, не було, тому що брехав він і раніше, брехав обом, і радів своїй винахідливості, спритності, хитрості…
— Будь проклятий, — стомлено мовив Легіар.