— Будь проклятий! — повторив Ест.
І тоді вдвох вони паралізували його волю, позбавили можливості виправдовуватися чи пручатися. Вдарили іскри з їхніх простягнених пальців, обплутали його тенетами, він заметався в цьому плетиві, яке ставало дедалі густіше й міцніше. І скорчилися його руки, і зсудомило ноги, і він чув крізь биття крові у вухах, чув, перестаючи бути людиною:
— Проклятий зраднику! Меблі, річ!
Той же, хто довго пробуде річчю, назавжди позбавляється магічного дару!
І два роки, два роки ти, Ларте, ходив повз мене, і вішав плащ на мої онімілі пальці, і знав, чудово знав, що з кожною секундою, з кожною миттю я втрачаю по краплі, як кров, щастя бути магом, втрачаю безповоротно, тому що ніхто в цьому світі не в змозі повернути мені мою сутність, мій зміст, мій магічний дар… Не ти давав мені його, чи ж тобі віднімати?!
А ти, Есте? Я пам’ятаю твого кожуха… І очі твої пам’ятаю, вони випробовували, тягли з мене… Ти сказав тоді: «Тут він доречний, як ніде»… І стер долонею пилюку з мого дерев’яного плеча!
Від одного цього спогаду Ільмарранена обдало жаром. Він звивався на слизьких кам’яних плитах, кусав до крові губи, пальці, руки…
О Небо, єдине, для чого варто було б вижити, — це повернути вам борг, маги. Повернути борг тією ж дзвінкою монетою.
Парад нарешті скінчився, казали, що то був найкращий парад за останні п’ять років. На кожному розі продавали льодяники на паличках і тістечка у вигляді кремових грозових хмар із мармеладними блискавками, які з них звисали. Діти сиділи на плечах батьків, подружки несміливо стискали вологими пальчиками онімілі від ніяковості долоні дружків.
Гуляння ніяк не починалося — всі очікували призначеного на цей час особливого видовища.
І ось нарешті юрбою прокотилося пожвавлення, а потім хвиля захоплених вигуків і реготу.
На вулиці виїхав великий відкритий візок із встановленою на нім вузькою мавпячою кліткою. У клітці, прикручений за руки до пруття, стояв чоловік у безглуздому квітчастому балахоні; на голову йому надягли ковпак блазня, що водночас нагадував гостру шапочку чарівника. Навколо клітки водили танок ярмаркові актори; ось візок виїхав на площу і зупинився.
З високого балкону спостерігав за виставою суддя.
— Шановна публіко! — звернувся до людей закликач. — Перед вами великий маг Ільмарранен. Хто хоче переконатися в його могутності?
Невідь звідки в юрбі замиготіли чіпці перекупок овочів. У їхніх кошиках лежали зумисне для цього випадку приготовані гнилі яблука та перетрухлі томати. Люди здивовано перезиралися.
— Ну ж бо! — підбивав закликач. — Хто зважиться першим викликати жахливу магічну помсту? Може, він вразить вас блискавкою? Чи вдарить громом? Перевірте, що буде з великим магом, якщо в нього чим-небудь поцілити?
По юрбі пробіг смішок, але першим пожбурити яблуко ніхто не зважувався.
— О, як страшно! — закотив очі закликач. — Невже ніхто не насмілиться спробувати?
Руал оглядав юрбу — радісні, цікаві, збуджені глядачі. І зграйкою проштовхувалися геть кілька похмурих, набурмошених студентів. Один озирнувся — Руал упізнав хлопця, який поплескав нижче спини дерев’яну мавпу — і гірко, співчутливо глянув у бік людини в клітці.
До візка тим часом проштовхався хлопчисько років десяти з тухлим томатом у руці, широко посміхнувся.
— Юний сміливець починає! — зрадів закликач. — Підійди ближче, друже, і кидай сильніше!
Хтось із акторів поставив хлопчиська на візок, той підійшов до клітки майже впритул — юрба завмерла — замірився, цілячись Ільмарранену в око.
Руал дивився на нього крізь грати — хлопчик як хлопчик. Міцний, білявий, на носі подряпина. Зустрівся з Руалом поглядом, збуджено гикнув, націлився і кинув. Р-раз!
Зойкнула юрба. Ільмарранен підвів обличчя, залите смердючою юшкою. Руки його були прив’язані, він навіть не міг обтертися.
— Де ж спопеляюча магічна блискавка?! — комічно вжахнувся закликач.
Голосно зареготав хлопчисько й зіскочив з візка, тому що зусібіч у нього відразу полетіли гнилі овочі.
Руал зіщулився, здригаючись від ударів; грати не захищали його, а ухилитися він не міг. Закликача не було чути — так свистіла й улюлюкала площа.
Світле Небо. Смерть — зрозуміло. Нехай страта, нехай найстрашніша. Тільки не… не…
Заляпаний брудом, він намагався відвернути обличчя, але глядачі кидали влучно. Ляп! Ляп! Ну до чого ж кумедно він смикається, погляньте лишень!
Нарешті, кошики зеленярок спорожніли, галас трохи втих, і закликач оголосив наступний номер — «Фарс про Великого Ільмарранена».