Один із паяців натяг на голову такий, як у Руала, ковпак дурня, намазав щоки соком гнилого томата й заходився зображати Великого мага Ільмарранена, що творить дива. Надсадним фальцетом «маг» вигукував:
— Я Ільмарранен, я всемогутній! Я так спритно перетворив пса на вовкулаку, пацюка — на молочне порося під соусом, а решту — на повних ідіотів!
Інші актори, слухаючи «мага», перебільшено роззявляли роти, викочували очі та здіймали руки, з фальшивою побожністю вигукуючи: «О диво, диво!» Варто було блазневі, однак, спробувати вимовити заклинання, як його куці штани раптом падали до колін, і юрба вибухала радісним сміхом, а актори заводили веселу пісню, що закінчувалася словами «Ой, який страшний, який могутній великий маг гнойових куп!»
Руал важко дихав, вчепившись у пруття, до якого були надійно прив’язані його руки, дивився на дно візка, все в щілинах, у темних патьоках, і намагався плечем витерти заліплене гниллям обличчя.
Паяц, убраний «магом», помітив це, перервав виставу, підскочив до клітки, підморгнув публіці, взявся руками за уявні грати перед собою і скопіював Ільмарранена, скопіював віртуозно, точно — і вираз його брудного обличчя, й позу, й рухи. Площа вибухнула реготом. Руал здригнувся — паяц спіймав і це, спіймав і повторив, кумедно кривлячись. Людям аж рвалися животи. Актори знову затягли пісню про Великого мага, і візок рушив.
Його возили по місту, зупиняючись ненадовго на головних вулицях і площах. Блазень у ковпаку розповідав усім про «подвиги» Ільмарранена, не втрачаючи жодної нагоди, аби передражнити його випадковий рух. Час від часу хтось з публіки жбурляв у Ільмарранена тухле яйце, і коли по щоках його стікали жовті патьоки, закликач співчутливо запитував:
— Ну ж бо, чи не помстишся ти магічним ударом? Смерчем, землетрусом? Ми ж із тобою всемогутні, чи не так?
«Ой, який він страшний, який могутній, великий маг гнойових куп!» — на все горло виспівували актори.
Маленька дівчинка, що сиділа в батька на плечах, розмахнулася й кинула в Руала чимось, що боляче вдарило його по носі.
Ільмарранен розридався.
Він ридав і бився об грати клітки, а блазень передражнював його схлипи й корчі, і юрба радісно горлала, й стікали по Руаловому обличчю не сльози, а брудні смердючі патьоки.
У єдину огидну пику злилися всі обличчя на площі, і обличчя всіх, хто живе на світі, злиплися в одну морду, що глузливо роззявляла в реготі слинявий рот, і чорна ненависть, ні, щось густіше і тяжче за ненависть заповнило його цілком, по вінця, до кінчиків пальців, до коренів волосся. Випалити все, випалити, так, як випалює кущі й траву навколо лава, вивергаючись із вулкана… Він був лавою. Він уже був.
Випалити!
Дійство тим часом добігало кінця. Западали сутінки, чадили двадцять чотири смолоскипи навколо свіжозбитого помосту. Колода була кругла й розмальована, як барабан. Стражники, демонстративно затикаючи носи, витягли Руала з клітки й виштовхнули на поміст.
Слідом за ним, крекчучи, зійшов суддя в супроводі двох, укритих каптурами. Розгорнув прикрашений сувій, оглянув юрбу, що коливалася хвилями, віддав сувій маленькому сірому переписувачу. Все це Руал бачив крізь каламутну червону завісу.
Переписувач читав погано, невиразно, деякі слова важко було розібрати:
— Несправедливе ення магічного ання карає…
— Ну швидше, швидше, швидше! — хвилювалася юрба.
На іншому кінці майдану спалахнув феєрверк.
У темряві, яка дедалі густішала, з порожнечі виникали вогненні палаци, били сині водограї, осипалися іскрами в кам’яний басейн, крутилися колеса, ще й із коліщатами, а в них оберталися маленькі кольорові дзиги. З тріскотінням злетіло в осіннє небо ґроно зелених вогнів.
Суддя оглянув Ільмарранена очима-дірами, гмикнув, запитав із батьківською турботою в голосі:
— Ну, може, відречемося все-таки? Покаємося?
Руал судомно зітхнув, і його знудило. У публіці свиснули. Суддя гидливо відступив.
Кат, стрункий молодий чоловік у червоному запиналі, взяв Ільмарранена ззаду за шию і нагнув, опустив його підборіддя в заглибину на колоді. Далі замірився сокирою — Руал шиєю відчув дотик крижаного, мов гадюка, леза.
— Ну, Ільмарранен? — десь далеко прошелестів суддя. — Останнє диво, чи не так? Втім, ще маєш нагоду виправитися…
На помості задзвонили в дзвіночок — увага, мовляв, публіко.
Випалити… Він був потоком лави, вогненним, темно-червоним, він обминав валуни, що німо волали від жаху, рослини вмирали від його дотику, величезна гора викинула його з розпеченого нутра, викинула під небо, під зорі…