— Цього ніколи не буде.
— ...Не буде, якщо ти лишишся тут ...Тоді для вас обох усе скінчиться ...Він не має влади над тобою, але Михайло належить йому ...їдь до Києва ...їдь додому ...Щоб не стало гірше
— Я не полишу Михайла тут.
Дівчинка печально опустила повіки.
— ...Вперта, як він і казав ...він постійно це повторює ...що ще має трапитись, щоб ти зрозуміла ...поглянь на нас ...на нас усіх ...подивися, що він із нами зробив
Я звела неслухняні очі, що так і заплющувалися самі по собі, і знову глянула на тіні дітлахів. Вони здавалися живими, та щось у них — і в мені — аж волало про смерть. Понівечені малюки — що може бути страшніше для матері, яка втратила власну дитину? Я вбирала позирком кожну постать, і кров у моїх жилах ставала крижаною. Я відчувала це і відчувала їхній біль. Біль кожного з цих янголят. Мовчки, без жодного слова, вони простягали до мене скалічені рученята, випинали розпороті животики, підстрибували на кістках позбавлених плоті ніг... Моє тіло вібрувало в такт їхнім рухам і так боліло, немов хтось загнав мені під шкіру тисячі іржавих рибальських гачків і тепер витягував їх, повільно, монотонно, але — усі разом. А дівчинка не вгавала, і на її голос, що тепер був якимось зовсім не дитячим, так само як і речі, про які вона казала, тепер накладався біль, як шовкова стрічка на рану.
— ...Ти мусиш зрозуміти ...Це не втеча, це відступ ...я їла себе, чуєш?... я прокусила собі руку і пила власну кров, бо помирала від спраги ...я померла від спраги, бо мене знудило, а кров усе не зупинялася ...вона все текла і текла із рани, доки все навколо не стало червоним ...ось, — вона підняла руки так, щоб я бачила її зап’ястки, і я побачила їх — тоненькі, як лозина, такі зворушливо ніжні, із багряними борознами від зубів, укриті плямами крові, що запеклася надто пізно... чи вчасно?
— ...Не плач ...цим не зарадиш ...Краще їдь звідси, доки й ти не стала його ...Просто зранку ...А зараз спи ...Сили тобі знадобляться
І перш ніж я встигла зібрати думки докупи, маленька долоня дівчинки нависла над моїм лобом.
Я не пам’ятаю, як діти зникли, значить, все ж таки заснула, хоча тоді, коли вони стояли біля ліжка, думала, що тепер не зможу спати як мінімум кілька днів. Але відпочити не вдалося — здавалося, що хтось намагається прорватися до мого сну, на передній план постійно лізли якісь тривожні образи, а особливо не давав спокою сповнений ненависті анонімний погляд, що витріщався на мене, аж допоки я не отямилася о дев’ятій ранку. Отямилася геть знесилена. І першим ділом почала згадувати, що ж зі мною було цієї ночі.
Найперше — я знову опинилася на тому ж диванчику, на який лягла увечері. Ніякого двоярусного ліжка, ніяких подушок. Ніщо не свідчило про те, що моя пригода дійсно мала місце — окрім спогадів, звісно. У моїй голові все було надзвичайно реальним. Але чи було це насправді?
Якби не попередні аномалії з клавіатурою і пурхаючими книжками, я б сказала, що ні. А зараз...
Зараз думання давалося мені надзвичайно важко. Я вирішила, що маю прийняти ванну з ароматичною пінкою — у місті це часто приводило мене до тями. Але перед цим я вирішила зателефонувати єдиній (як виявилося) людині, з якою могла б поділитися цими екстраординарними подіями без ризику виглядати ненормальною.
Валерія зняла слухавку після третього гудка. Я було зраділа, що застала її вдома, і ледь не застогнала від досади, зрозумівши, що нарвалася на автовідповідач.
— Привіт. Ви набрали самі знаєте який номер. І якщо ви хочете дізнатися те, чого знати не варто, то я б вам не радила, проте ви потрапили куди слід. Це буде коштувати недорого, але в грошах. Якщо ви слухаєте це повідомлення, значить, я зайнята. Залишіть свій телефон, і я вам передзвоню. І приберіть ваших дітей від наших голубих екранів.
— Валері, це я, — промовила я квапливо і озирнулася на двері — чи не стоїть у них Михайло. — Ти терміново мені потрібна. Якщо...
У трубці знову щось клацнуло, і задихана Лера гукнула мені у вухо:
— Хуаніта Уайлдер! Та це ж сама Хуаніта! Який сюрприз! Сто років тебе не чула!
Відтоді, як на екрани вийшов незабутній «Роман з каменем», котрий практично співпав з початком моєї письменницької кар’єри, дорогенька подруга ніколи не віталася зі мною інакше. А з того часу, як ми з Михасем купили дім у селі, вона ще деколи називала мене селянкою.
— Ну, як справи, селянко? Як там ідилія удвох, не розжижена цим сучім містом? Міцнішає не щоднини — щогодини?
— Щось таке, — пробурмотіла я, відчуваючи, що плачу. — Леро, я у справі. Є проблема...