— Залишити тата? — шепоче вона. — Чо... чому? Куди поїхати?
— Сонечко, кицю, я все поясню тобі в дорозі. Зараз мені потрібно тільки одне — коли я скажу, ти повинна сісти в машину. На заднє сидіння. Не звертай уваги на те, що казатиму я твоєму... татові або він мені. Просто зроби це. І на те, що ми з ним, можливо, будемо робити, теж не зважай. Залазь на заднє сидіння, і все. А до того часу, поки не почуєш моєї команди, стій тут. Не виходь. Гаразд? Домовилися, люба моя?
— Так, мамо.
Господи, як мені її шкода! Та я не можу зараз дати слабину, інакше він переможе. Треба бути дуже пильною і незворушною. І ще — безжальною. І я намагаюся.
Двигун гарчить дедалі ближче. Ось він глухне, й машина підкочується до дверей гаража, шини загрозливо шурхотять, потріскують камінці гравію, і я знову згадую маленькі кісточки у підвалі. Лють і ненависть затуляють все, пальці так уп’ялися у стволи, що ті, здається, зараз завернуться у вузол. «Нива» зупиняється, і відчиняються дверцята водія.
— Виходь, хлопче, тільки обережно, — приглушено лунає оксамитовий баритон Ореста. М’який і звабливий. Серце пірнає у п’яти: Боже мій, невже він привіз ще когось?
Я виходжу з-за рогу, мене веде рушниця, що націлюється точно йому в груди. Орест помічає мене, й за короткий проміжок часу на його обличчі змінюється ціла гама виразів — від щирого здивування через нерозуміння й поступову підозру до повного усвідомлення. Дочекавшись цього, я кидаю швидкий погляд на хлопчика років восьми, що наполовину вибрався з пасажирського сидіння. Той закляк так само, як і мій чоловік, тільки його маленьке бліде лице відбиває виключно переляк. Я розумію, що вже неодноразово бачила цю дитину — у хуторі на шляху до міста. Сусідський хлопчина.
— Тікай, хлопчику, — рівним мертвим голосом промовляю я до нього, але дивлюся на чоловіка. — Біжи так швидко, як тільки можеш. Біжи додому і розкажи всім про те, що ти тут бачив.
Він не рухається.
— БІЖИ! — вищу я, і той зривається з місця. Як куля проноситься він нашою під’їздною доріжкою, вискакує за огорожу й розчиняється серед дерев.
— Що ти робиш, Віро? — спокійно цікавиться Орест. Втім, спокій напускний — ніздрі його роздуваються, на лобі пульсує вена, а краєчок рота підіймається у злобну напівусмішку. — Можу я дізнатися, що...
— Можеш, — погоджуюся я. — Ми з Тонею ідемо звідси. А ти помреш, щойно станеш у нас на шляху. Так що геть від машини.
— Яка муха тебе вкусила? — намагається до останнього грати в дурника, але очі його видають.
— Я все бачила, Оресте.
— Бачила що?..
— Там, — хитаю головою, — у підвалі. Я все знаю.
— Отже... — починає тягти слова він, неначе зважуючи свої наступні дії. — Ти бачила мою дитячу кімнату. Що ж.. а чи можу я ще поцікавитися, хто дозволив тобі, суко, пхати носа у справи, у яких ти ні чорта не розумієш і куди твою жирну целюлітну дупу ніхто не запрошував? Тобі сумно жилося до цього часу? Га, люба? Ти відповіси?
— Мені ніколи розводити з тобою теревені, коханий, — кажу крізь зуби, наближуючись на крок. — Це одна з головних помилок кіногероїв — багато базікати з психопатом, таким, як от ти, наприклад. Я її не припущуся. Тому відійди від машини. Ми їдемо звідси. Без тебе.
— Тебе навіть не цікавить, чому я робив усе це?
— Ні, — брешу я, хоча насправді мені хочеться повалити Ореста на траву і вибивати причини з його голови прикладом рушниці. — Розповіси про це односільчанам того хлопчиська, якого ти, очевидно, збирався пошматувати унизу, як інших. Але якщо ти виявишся спритним і втечеш у ліс до того, як вони прийдуть, то історію твого безумства з тебе витягнуть згодом працівники карного розшуку, котрим я зателефоную, щойно виїду на шосе. Але якщо бажаєш покінчити з усім швидко, зроби ласку і кинься на мене.
— Між іншим, це все через тебе, — мовить Орест, неначе й не чує моєї тиради. Він так і стоїть, звісивши руки й вирячившись на мене з-під лоба крізь пасми волосся, що їх збив на очі дощ. — Як гадаєш, легко мені було бачити навкруги цих маленьких чужих паскуд, коли моя власна дружина відмовилася народжувати ще? Га?
— Я... — З моїх вуст ледве не злітає виправдання, за інерцією, адже з цим монстром я прожила десять років. Та вчасно зупиняюся — він тільки й хоче, щоб я вступила з ним у дискусію. Знає, куди бити, падлюка, — до того, як ми переїхали сюди, мені через пухлину видалили матку. Тоня стала нашою єдиною дитиною. Невже увесь жах стався з цієї причини?