Леся Холодюк
БРАСЛЕТ ІЗ ЗНАКОМ ЛЕВА
Пригодницький роман
©
http://kompas.co.ua
— україномовна пригодницька література
Автор висловлює щиру вдячність за підтримку видання цієї книжки голові Кам’янка-Бузької районної ради СТЕФАНІЇ ГОЛОВАЦЬКІЙ, президенту ВАТ «Галичина» ІВАНУ САМОЙЛЕНКУ, генеральному директору підприємства «Інститут проблем надійності манган і споруд» ЄВГЕНУ МОСКВЯКУ, президенту Центральноєвропейського Фонду ПЕТРОВІ ВЛАСІЙЧУКУ (ЛАСІЙЧУКУ), директору Львівської філії АБ «Брокбізнесбанк» АННІ СИНЮК та президентові ТзОВ «Інтер і К» БОГДАНУ КОБРИНУ.
Особлива подяка за співпрацю першому та другому секретарям Посольства Республіки Індонезія в Україні ГЕНРІ САМОСІРУ та БАМБАНГУ СУХАРТО.
Моєму найкращому другові, любому чоловікові Євгену.
ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
Такої скарбонки молодий керуючий «Бойд банку» не бачив ніколи й ніде. То був важкезний вогнетривкий сейф з якимось дивовижним секретом. І навіть Алістер Бойд, котрий добре знався на цьому, попервах боязко торкнувся його лискучої поверхні, хоча банкіром, здавалось, виховувався змалечку та мусив би кумекати, що й до чого. Увесь бо час плентався під ногами батька, пізнавав секрети мудрованих капшуків, ключі від яких татусь віддавав клієнтам, власникам отих металевих скриньок, вічок, шаф, шуфляд, комірок, вмурованих, вмонтованих, впаяних у стіни банківського сховища.
А тут — жодного натяку на місце, куди треба вставляти ключ. Дивина, та й годі…
Ще за життя батечка їх власний банк на східній околиці Лондона ледве жеврів. Останні роки старий Бойд все ж таки узяв реванш, тишком-нишком діставши під гарантії дозвіл на відкриття філії в індонезійському містечку Тусуклаїнг на півночі Суматри. Але попри всі негаразди про Бойда-старшого у фінансових колах почали говорити, що він, виявляється, уміє робити гроші, при цьому, правда, додавали: для себе, а не для її величності британської монархії. Заговорили тоді, коли у серпні 1945-го Індонезія отримала незалежність і проголосила економічними партнерами кожного чесного європейця, хто хотів співпрацювати з молодою державою.
Бойд-молодший зронив скупу сльозу на могилі батечка із жалю за те, що з лондонського банку по сплаті боргів вийшов гаплик, і що отримав по тестаменту всього-на-всього банк у Богом забутій тропічній дірці, і проклинаючи усіх і вся, змушений податися тягти ярмо в Індонезію.
І все ж таки нічого подібного Алістер не бачив, пальцями сантиметр за сантиметром обмацуючи небачену досі скарбонку, хоча не раз сам давав поради, котру модель сейфа придбати для зберігання того коштовного мотлоху, якого так бракувало йому. Від подиву молодий керуючий дістав гикавку і довго б ще відригував бурбоном, бо мав до нього особливу пристрасть, якби усередині не бовкнула батьківська сентенція про престиж європейця в очах туземців. «Це святе правило, — видихував батько, востаннє повернувшись додому з Суматри. — Добропорядність європейців вони обожествляють. Так треба триматись, тільки так…»
Різні народності Індонезії вештались у тому портовому містечку Тусуклаїнг. Були то батаки, племена каро, тимор, пак-пак, ангкола та мандайлінг. Лопотіли батакськими діалектами, сповідували в основному іслам, вірили в духів, що населяють довкілля, у душі померлих і у порядність молодого Бойда.
Попервах Алістер почувався серед батаків боязко. Як там не є, а шепнули йому добрі люди, що канібалізм серед місцевих був реальною справою ще донедавна. І невеличка дружня порада — не пробуджувати в них первісні інстинкти. Філософія туземців жахнула Бойда своєю простотою. Вони вважали, що поїдаючи ворога, поїдали і його душу — тонді, котра у свою чергу повинна посилити тонді всіх учасників трапези, передавши їм якості убитого. Волосся ставало дибки від почутого. Тому Бойд, як тільки оселився у Тусуклаїнгу, скрізь кричав, що він патріот і друг отим туземцям.
Бойд міг забожитися, що подібної скарбонки не існує більше взагалі. Сейф стояв в кінці банківського сховища, по обидва боки якого до дверей тяглися квадратики вмурованих у стіни сталевих вічок. На кожному — порядковий номер. Попервах здалося, що то просто металева постать лева оберігає багатство, роззявивши гострозубу пащу у німій пересторозі. Цар звірів сидів, лапами підтримуючи черево, на якому значився порядковий № 1.