Майкл і собі присвиснув. Досі вони не мали нагоди поговорити про це. Такі категорії мали значення в іншому світі, а тут, на маленькому острові, далекому від домівки, яке це мало значення? Тут вони просто хлопець і дівчина. Майкл навіть засумнівався, що в іншій ситуації, в іншому місці, виконуючи буденну телевізійну роботу, вбрана у наймодніші сукні, у супроводі режисерів та операторів (а то все хлопці — ого-го!) чи звернула б увагу на нього? Стало ніяково за свої шорти і прану-перепрану футболку. Справжній місцевий рибалка, та й годі. Жалібно і безпорадно озвалася внутрішня педантичність, зараз він вперше це відчув, зиркнувши краєчком ока, як з-під шортів стирчать худі ноги, взуті у легкі шлапаки.
Марта, здається, не звертала на Майкла уваги і хлопець, заглиблений у власні відкриття, нарешті почув, що Фатухелу уже розповідає про кораблі, які колись стояли на рейді тут, на Ентанго. Марта зуміла таки розговорити Фатухелу. Ліхтарник говорив повагом, будував розлогі, нескупі речення. Його й справді було приємно і цікаво слухати.
— … саме на такому кораблі ходив Синдбад — морехід. Ми так називаємо людину, а виявляється, що означає це індійське слово синдхупаті — володар морів. За моєї молодості так називали капітанів і власників суден. Нинішні синдбади в основному іранці, але їх кораблі будуються в Кувейті та Омані.
— А ви б хотіли зараз вийти в океан як справжній синдбад? — поцікавилась Марта.
— Якби мене на березі чекала така діва Марія, як ти, то я б став справжнім володарем усіх морів, — поштиво, з сумними нотками проскрипів старий.
— Скажіть, а мені можна запалити хоча б один ліхтар? — зіскочила з місця Марта. — Будь ласка!
— Бери бідон, сірники, йди й запалюй. Оце і вся премудрість.
Марта миттю вхопила все в руки і подалася до ліхтаря, що чатував за декілька кроків.
— А тобі я ось що скажу, хлопче, — притишив голос Фатухелу. — Не в моїх це правилах, але сказати мушу. Приїздили тут позавчора охоронці Даві до нашого Сема. Ти його не знаєш, але я скажу: недобрий то хлопець. Він з Тітової родини. Чув на власні вуха, як вони про Марту говорили, щоб пильнував її Сем, бо хочуть забрати дівчину до Даві. Ти мусиш про це знати. І ще одне. У Сема мешкає європеєць, він мав якісь справи з покійним Тітом.
— Господи! — обхопив Майкл голову руками. — Я думав, Ероут змився з Ентанго. А тут ще й Даві…
Фатухелу запалив нову цигарку.
— Слухай, Майкле, я знаю таких людей, як Даві. Вони від свого не відступають. І ота зустріч, про яку тобі розповів, це дуже серйозно. Не знаю, що й може статися за хвилину…
Поруч спалахнув ліхтар, і за кілька секунд, проторохкотівши бідоном, біля них з’явилася Марта.
— Ви бачили, це я запалила ліхтар! — була вдоволена і обійнявши Фатухелу, дзвінко поцілувала у щоку. — Дякую, ви такий добрий!
Фатухелу підвівся з лави, розтер недопалок ногою. Зморшки на обличчі зарухалися, випромінюючи тепло.
— Ви йдіть. Вас підганяє час. А я піду, робота чекає. — І подався до дальніх ліхтарів, лунко дзенькаючи бідоном.
— Щасти вам! — крикнула навздогін Марта.
Майкл і собі підвівся з лави. Так, час вимагав рішучих дій, — це був мудрий наказ ліхтарника.
Дорогою до лікарні мовчки обмірковував усе, що мав би зробити негайно. Іноді зупинявся, міцніше стискав дівочу руку і прислухався до навколишньої тиші.
— Майкле, ти щось ховаєш від мене, скажи! — не витерпіла Марта.
— Позавчора на Ентанго приїздили люди від Даві. Доручили якомусь Семові тебе пильнувати. Та й Ероут ще тут сидьма сидить…
— Ось воно що! А я вже стала забувати про них, як про страшний сон! — якимось вимученим, несвоїм голосом зронила Марта. Вона тремтіла і відчуваючи підступну навалу головного болю, притулилася (а, може, заховалася?) до Майкла:
— Що ж нам робити?
— Забиратися з острова. І чим швидше, тим краще. Так порадив ліхтарник Фатухелу.
У лікарні відразу натрапили на Мааса. Від лікаря не сховалось, що молоді люди чимось стурбовані.