— Якісь проблеми?
— Нам треба звідси їхати, — відповів Майкл.
— Вам загрожує небезпека? Але ж Ероут… він не посміє. Всі знають, що Марта Квитко жива, ось, візьміть, поліцейський приніс документ, котрий вам, Марто, буде тимчасово заміняти паспорт.
— Та тут приїздили позавчора від Даві. Розмовляли з якимось Семом і просили пильнувати Марту, — продовжив Майкл. — Мені Фатухелу розказав.
— Отакої! Але ж… тоді вам і справді треба негайно їхати звідси! Інакше Даві обов’язково знайде спосіб, як забрати дівчину. У Ероута не вийшло, але то вар’ят. Даві, наскільки мені відомо, досить тверезого глузду. Він не звик програвати. Їдьте на Яву, до Джакарти. А там — літаком до Мельбурна. Документи маєте, гроші, якщо треба, я дам. Ви тут почекайте, я за Ліаном піду. Гадаю, він відвезе вас на Яву…
— Стривайте, — заперечив Майкл. — Нам не на Яву, на Суматру треба, на північ острова, до. Медана.
Майкл замовк, тільки глянув на Марту. Чому змінено маршрут, не мав права говорити, нехай сама вирішує, як пояснити Маасу.
— Я думаю, нехай Майкл піде за Ліаном, — зрозуміла погляд дівчина. — А я вам дещо розповім.
Як тільки за Майклом зачинилися двері, Марта запропонувала Маасу присісти. Нервово здригнула плечима і почала:
— Ероут переслідує мене з іншою метою. Ні, він ще не цілковитий вар’ят і руку хотів мені… Його цікавив ось цей браслет…
Коли повернувся Майкл, Марта встигла все розповісти лікарю.
— Друзі! — схвильовано заходив по палаті Маас.
— Ви благородні молоді люди. Я живу тут, знаю, що індонезійці працьовитий народ і гріх відбирати у них будь-що. Їм і так дісталося. І якщо вам буде потрібна моя допомога, то я завжди готовий…
— Ви й так нам багато допомогли, — озвався Майкл. — Але треба йти. Катер чекає.
— Секундочку! — заметушився Маас. — Марто, я вам принесу ліки. Обіцяйте, що прийматимете їх тричі на день. І прошу ще хвильку. Я черкну записку моєму приятелеві. Це лікар Сібелюс, він живе і працює в Танджунау. Ось його адреса. У нього пустує бунгало на узбережжі. Прошу вас, це ви мені повинні обіцяти, хоча б два тижні спокійно провести на узбережжі. Там вас ніхто не буде шукати. І тільки потім, зробивши відповідне обстеження у Сібелюса (Маас говорив і одночасно писав), вирушайте далі. Від цього залежить ваше здоров’я, Марто. Не нехтуйте моєю рекомендацією. Обіцяєте?
… темні, непроглядні ночі на цих широтах. Непризвичаєна людина навряд чи помітить, що поруч, за два кроки, за деревом, кущем, кам’яною брилою чатує небезпека. Нічному способу життя віддають перевагу хижаки, полюючи за здобиччю. Чорний морок ховає настовбурчені вуха, невидимий погляд, загострює нюх…
Ніхто й не помітив, як до катера Ліана друзів супроводжувала постать, що чатувала за шовковицями і тяглася за ними, ховаючись за перекинутими на березі дірявими човнами.
Сем бачив і чув усе…
8
Повідомлення про те, що Марта залишила Ентанго, Ель Даві отримав уранці. На десяту годину мав заплановану зустріч з головними держателями акцій нафтових компаній Персидської затоки. Найзаможніша ієрархія збиралася обговорити і прийняти рішення щодо можливостей поставок нафти у країни колишнього Совєтського Союзу. Цього разу розглядалися потреби і України.
Даві, хоча траплялося, нехтував отією нудотою, бо здебільшого доводилося вислуховувати набридливі прохання про поставки в кредит, а давати у борг він не практикував, тепер виявив неабияке зацікавлення.
Зручно вмостившись у лімузині, обладнаному телефонним зв’язком та кондиціонером, проглядав порядок денний засідання. Під п’ятим пунктом йшла відповідна інформація про Україну. Довго дивився, в’їдався у кожну букву, якою писалася назва цієї країни.
Сьогодні він зустрічатиметься з урядовими чиновниками її країни. Що це за люди? Можливо, познайомившись з ними, запропонувавши конкретні плани для подальшої співпраці (у такому рішенні навіть не сумнівався), зрозуміє їх ментальність, а через спостереження за характерами, звичками, уподобаннями, манерами поведінки збагне хоч щось про сприйняття світу Мартою.
Відтоді, як повернувся в Катар, намагався пожбурити геть з серця образ українки, стерти його з пам’яті, розвіяти і змішати її магію з піском пустелі. Це ж власне, піщинка, дмухни… Але душа боляче реготалася над безсиллям розуму. Його руки брезгливо відкидали легкодоступних блондинок, брехливих і розбещених, продажних і бездушних. То був не той дотик, не ті цілунки, не та чуттєвість…