Обезсилений від двобою душі і тверезого, завжди розважливого глузду, заплющував очі і тільки у такий спосіб (чого не робив досі, бо кожна забаганка відразу збійснювалась) міг відчувати на долонях тихий шелест білявого волосся
… так гойдається у її країні на полі достиглий колос… і чути сміх.
… так розливаються в її країні долинами ріки… і навіть вдихати її аромат. Трепетно було у таку мить, ні з чим незрівнянно…
… так хвилюється перед дощем спрагле від спеки дерево…
Дзеленькнув телефон. Даві намагався втримати обволікаючий стан піднесення. Однак логіка вистрелила коротким іспульсом, що по дрібничках ніхто б не наважився турбувати.
Секретар, через якого здійснювались усі конфіденційні розмови, завжди надзвичайно лаконічно, у два-три слова вкладав нагальну інформацію.
— Телефонує Камінскі.
— З’єднайте! — захвилювався Даві.
Цього дзвінка чекав майже два тижні. І ось, нарешті, перше повідомлення. Серце і собі важкими поштовхами пхалося догори, щоб не пропустити жодного слова, жодного натяку з того, що зараз скаже детектив.
Ель Даві лише раз розмовляв з Елтоном Камінскі. Холодна розважливість і зверхність не дозволили бути до кінця відвертим з детективом. Досить того, що він погодився з його п’ятизначними гонорарами і наказав робити усе без жодного галасу. Тільки дозволив собі показати детективу паспорт, куди треба було б вклеїти фото Марти.
— Це розумний хід, — занадто спокійно, як на Даві, зреагував Камінскі.
А вже наступного дня Ель Даві отримав паспорт Селіли з вклеєною фотографією Марти і коротку записку від детектива: «Тримайте при собі. Приготуйте для зустрічі букет орхідей».
Відтоді минуло майже два тижні…
— Слухаю, — Ель Даві намагався говорити спокійно-втомленим тоном.
— Особа, якою ви цікавитеся, на Суматрі, у місті Танджунау.
— Далі що? Коли я зможу зустріти її з букетом орхідей біля трапу мого літака, здається, так ви пообіцяли у своїй записці?
Камінскі вловив зверхні нотки, котрі ніколи йому не подобалися. Вони змушували його бути маленькою, слухняною маріонеткою, таким собі чемним хлопчиком з однією звилиною в мізках та стуленим писком, в якому тримав дорогу цукерку-гонорар.
— Тижнів за два буде потрібен ваш літак.
— Сподіваюсь, мені не доведеться летіти з Аляски, як отримаю екстренне повідомлення?
— Поки що мені відомо, що дехто збирається летіти до Медана, — кинув Елтон на терези так щедро оплачуваної інформованості.
— Дивно, — протягнув Ель Даві. (Терези хитнулись і переважили на користь детектива). — Наскільки мені відомо, кінцевим пунктом призначення мав бути Мельбурн. Ви, часом, нічого не переплутали?
Терези аж підстрибували, але уже не могли заспокоїтись, інформація взяла верх і геть змела зверхність Даві.
— Про час вильоту до Медана повідомлю за добу, — І собі втомлено почав Камінскі, насолоджуючись щойно отриманою перемогою. — Вас це влаштує?
— Т-а-а-к! — кричав у слухавку Даві і не міг збагнути, чому надривним дзенькотом розбивається його крик. На другому кінці уже давно поклали слухавку.
З прилаштованого у салоні міні-бару витягнув пляшку холодної води і довго пив, прислухаючись, як вода хаотично потрапляє усередину, розтікається по грудях і відбивається від серця, бо воно так калатається….
Однак Даві уже знав напевне, що відразу по команді детектива за лічені години прибуде в Індонезію.
Ділові поїздки до цієї країни стали для нього досить частими, особливо це стосувалося розробки нових нафтових родовищ на Суматрі. Там найкраща нафта, відома на світовому ринку під маркою «Мінас». І хоча володіє свердловинами, захованими у джунглях, американський нафтовий гігант «Калтекс», його покійний батько і собі встиг відшматувати добрячий кусень, бо умови для інвестицій іноземного капіталу були і є в Індонезії надзвичайно благодатними. 50 закордонних нафтодобувних компаній, в тому числі і катарська філія Ель Даві, зобов’язані по номінальній ціні продавати певну кількість нафти індонезійській національній корпорації «Пертаміна». Це була незначна плата за користування багатством цієї країни, до того ж Даві мав право поза конкуренцією орендувати для відпочинку будь-який найкращий куточок країни, навіть острів, як зробив цього року.
Даві відкинувся на спинку м’якого сидіння, обтягнутого добротною шкірою.
Що ж, — вдоволено проказав сам до себе, — будемо милостивими до тих українців. Особисто моя компанія піде на довготерміновий кредит з цією державою.