Йшли вулицями, побачене довкола викликало у Марти відверте захоплення. Майклові доводилося відтягувати дівчину від розкішних вітрин книгарень, в яких вигравали фейерверками фарб обкладинки. Тут вона перетворювалася на дитину, не хотіла відходити від альбомів з малюнками Сальвадора Далі, а у букіністичній крамниці навіть не озивалася, коли її кликав Майкл.
Охолола трохи у ювелірній крамниці. Байдуже розглядала виставлені на продаж коштовні прикраси, поки ювелір розглядав крізь лупу її сережки.
Кілька разів схожий на гвіздок чолов’яга відкладав лупу, заплющував очі і завмирав. Самі лише пучки пальців бігали по камінчиках та їх золотому і платиновому обрамленні.
— А як потрапили до вас ці сережки з далекого Совєтського Союзу? — забігали очі по щойно прибулих клієнтах.
Над усе ювелір боявся вскочити в халепу із краденими коштовностями. Але й спокуса придбати прикрасу високої проби була занадто велика.
— Це мої сережки, — втрутилася Марта.
Ювелір поштиво хитнув головою. О, так, він купить їх, але просить панночку показати свої документи, з фотографією, ясна річ.
— Так, так, розумію, вам потрібні гроші, — повеселішав ювелір, коли ознайомився з посвідченням Марти. І відразу назвав ціну, запопадливо віднявши від справжньої вартості чималий відсоток.
Марта глянула на Ліана. У хлопця від названої суми очі стали зовсім круглими і він навіть голосно ковтнув слину, хитнувши головою в знак згоди.
— Прошу, ось ваші гроші, — метушився вдоволений ювелір. Він ретельно перерахував рупії. Ліан замотав гроші в хустину і засунув її під майку.
На прощання, улесливо проводжаючи таких вигідних клієнтів, ювелір поцікавився:
— А ось цей браслет ви теж привезли із своєї країни?
— Так. Це подарунок, давній, — відразу наїжачилася Марта.
— Дивно, дивно, — пробурмотів ювелір.
— А то чого ж? Це ж звичайна біжутерія, до того ж — підробка, — мало не зірвалася на крик дівчина.
— А чи знаєте ви, що саме у такій манері працювали ювеліри лише одного марга Суматри?
— Марга? А що це таке?
Поруч під руку її взяв Майкл і тепер дівчина шкодувала, що так бурхливо зреагувала на звичайне професійне запитання.
Ювелір вирішив показати іноземці знання етнографії.
— Це значить приналежність до певної родової групи. Ось цей лев з вишкіреною пащею, тіло якого зроблено у типовому східному орнаменті, безсумнівно вказує на приналежність до марга, започаткованого від лева.
— А… хіба таке буває?
— Корінне населення Індонезії принаймні так вважає. Але започаткувати марга міг не лише лев, але голуб чи буйвол.
— А зараз когось можна знайти з того марга? — втрутився у розмову Майкл.
— Колись, маю на увазі, до голландської інтервенції, чимало марга тоба-батаків славилися на всю Суматру золотими виробами і різьбою по дереву. Ви знаєте, що вони були неабиякими майстрами добувати і переробляти золото?
Ювелір заплющив очі і зацокав язиком:
— Які неперевершені майстри! А потім їх вигнали із своєї землі, і якщо вони зараз десь є, то дуже мало і уже не живуть у джунглях, як колись… А втім, на півночі Суматри, в Медані, ще можна знайти кілька старих ювелірів з того марга, — пошкріб потилицю ювелір, — але останні роки я мало бачив їхню роботу. Та й працюють вони вже не з своїм золотом, а це, знаєте, вже не те…
Ювелір розвів руками, раз за разом вклоняючись на прощання.
Вийшли з крамниці.
— Ну що ж, Ліане, будемо прощатися, — простягнув руку другові Майкл. Хлопець тупцявся, зітхав, бо не знав та й не вмів говорити якісь особливі слова у такі зворушливі хвилини. Але врешті-решт спромігся щиро випалити: