Біля телеграфного відділення летовища Майкл зупинився і сказав:
— Ось мій сюрприз. Замовляй розмову зі Львовом.
Марта ахнула. На очі набігли сльози і завмерли величезними озерами. Майкл пригорнув до себе дівчину:
— Я хотів купити тобі сукню, але, гадаю, зможу зробити це відразу, як доберемося до Медана. Там на мене чекає грошовий переказ. Давай, пиши номер, — легенько підштовхнув дівчину до телефоністки.
— Тільки не відходь від мене, — витирала сльози Марта.
Як тільки вони оселилися в бунгало, Марта надіслала листа додому. Але знала, що так швидко лист не міг потрапити до Львова. Як зможе тепер розповісти усе матері, коли Майкл замовив три хвилини, а вона така безпорадна з відліком часу і боїться, що й зараз не збереться з думками.
Мама була майже поруч. Чути її було так добре, що Марта заніміла, відчуваючи, як тремтить мамин голос.
— Господи, доню, це ти? Вуйко Степан уже разів зо двадцять телефонував за тобою. Я знаю, що сталося з літаком, і тебе довго не могли знайти. Де ти, з тобою все гаразд?
— Мамо, я така щаслива, — плакала Марта. — Я тут, на Суматрі, разом з Майклом. Я тобі у листі все-все написала.
— Хто такий Майкл? І чому ти аж на Суматрі?
— Я люблю його, мамо. Це мій Майкл. Він тут, поруч.
Майкл бачив, як важко Марті дається кожне слово, як нервове схлипування перериває мову.
— Хелло, мем, — взяв слухавку і заговорив, як міг, по-українськи:
— Я Майкл Харріс, кохаю Марту. Ми будемо завжди разом. У нас все окей. Цілую.
Лічильник вибив останню, третю хвилину, і на цьому їх роз’єднали.
Час, виявляється, має хвилини. Які вони швидкі…
… остання ніч у бангало зникала, стиралася, забирала з собою таїну кохання, останні слова, сказані Мартою:
— Я кохаю тебе… І кохатиму завжди. Я навіть уявити не могла, що знайду тебе на другому кінці землі. Але, Господи, яка я щаслива, що знайшла тебе, саму себе, тебе в собі і себе в тобі…
— Марто, послухай, я хочу сказати, — сперся на лікоть Майкл.
— … що океан теж пробудився, як ти, і став такий лагідний, чуєш?
Зіскочила з ліжка. Дівоча оголена постать купалася у перших променях сонця.
— Ходімо! — покликала Майкла і відчинила двері.
Передранішнє повітря миттю влетіло до кімнати разом з легким вітерцем. Од цього волосся Марти здійняло золотаву куряву. Уже знадвору ще раз покликала:
— Майкле, поглянь, який спокійний океан…
Він піддався тим чарам, навіть не намагаючись боронитися. Просто перед ним стелилася золота сонячна стежка, по якій йшла у воду Марта. Її тепер можна було впізнати по темнозолотому силуеті.
Наздогнав, торкнувся вустами шовкової засмаглої шкіри. Дівчина повернулася, стала навшпиньки, притулилася гострими грудьми:
— … кохай мене…
Вторив її гнучкому стану, насолоджувався кожним рухом дівочого тіла на своїх бедрах. Шаленіли разом з хвилями, завмирали в обіймах від знемоги…
І лише коли сонце врешті-решт вмостилося над верхівками дерев, розімкнули обійми і неквапливо пішли до бунгало. Там Майкл зберігав слова, а вони чекали, і як тільки переступили поріг, виринули трепетно, несподівано:
— Марто, кохана моя, виходь за мене заміж!
Марта засміялася тихо, і по її сміху, що нагадував лагідну говірку вранішніх хвиль, зрозумів, що вона згідна.
— Ти давно уже став моїм чоловіком, — заховала обличчя на грудях коханого.
— До пана Сібелюса треба зайти за результатами обстеження, — спустився на землю Майкл. — Сподіваюсь, моя дружина уже не має клопотів з медициною?
— Майкле, я цілком здорова і така сильна! — Дівчина обхопила Майкла за шию притиснула до грудей.
Учора вони навідалися до лікаря. Сібелюс оглянув Марту і просив сьогодні зайти за результатами обстеження. Стан здоров’я Марти уже не викликав у нього занепокоєння.
У лікарні Сібелюса йшов прийом. Медсестра-індонезійка на смолянистому волосі мала ретельно накрохмалену шапочку, яку вона носила з такою гордістю, мов то була корона, запропонувала прохолоджуючі напої.
Не встиг Майкл наповнити склянку Марти, як почув розкотистий бас Сібелюса і він із сяючою посмішкою квапливо увійшов до вітальні.
— Не лимонад треба наливати у склянки, молодий чоловіче, — ховав смішинки у кутиках вуст, — а з цієї нагоди ми відкоркуємо пляшку доброго шампанського.
Сібелюс, вдоволено потираючи руки, подався до бару, видобув звідти пляшку шампанського. Сам наповнив келихи і звернувся до нічого не розуміючих молодих людей: