Приамбула, довга і незрозуміла, складена цілком у дусі бюрократичного апломбу судочинства — довго ходити думками навколо суті справи.
Говори швидше, — кричали думки. Майкл чув кожен удар серця, який з новим реченням ставав сильнішим і сильнішим. — знайдено труп громадянина королівства Нідерланди Теодора Ероута з ознакою насильницької смерті.
— Що? — зіскочив з місця Майкл. — Вбито Ероута?
Перелякані очі адвоката стали ще більшими. Дівчина шарпнулася назад. У горлі завібрував крик на допомогу, та Майкл сів на місце, низько опустив голову та обхопив її руками. Тільки тоді Нурен Гадженг полегшено зітхнула та продовжила декламувати:
— Прямі речові докази, знайдені на місці злочину, підтверджують причетність до вбивства Майкла Харріса.
— Стривайте, це все спеціально під лаштовано!
— Ви ще скажіть, що не знаєте Теодора Ероута!
— Знаю, але я його не вбивав!
— Тоді поясніть, будь ласка, звідки біля тіла Теодора Ероута взявся ваш пояс-гаманець? У ньому лежить квитанція на отримання грошового переказу. Отримували гроші?
— Так.
— Скільки?
— П’ятсот австралійських доларів.
— Правильно. Кілька австралійських банкнот так і лежать у гаманці. До того ж, пояс розірвано і один кінець був у руці Ероута. Він, очевидно, встиг вас ухопити за нього, але ви вирвалися і втекли, таким чином залишивши беззаперечний доказ у руках покійного.
— Цей пояс зник у мене тиждень тому!
— Ви про це зробили заяву у поліцію?
— Адвокате, це смішно. Це ж дрібничка.
— А що ви скажете про металевий гудзик з вашої сорочки з написом «EDEN», теж знайдений на місці злочину? До речі, я бачу, ви зараз у сорочці з такими ж гудзиками.
Майкл глянув на сорочку, накинуту поверх штанів. Внизу останього гудзика таки бракувало.
— Траєкторія польоту гудзика співпадає з місцем, де стояв злочинець, — сипала беззаперечними доказами адвокат. — Бо ви підкралися ззаду до Ероута і скрутили йому карк, коли він сидів і не сподівався, що хтось зайде до кімнати. Крім того, вас бачили у готелі, де ви скоїли цей жахливий злочин.
Склавши папери в папку, адвокат нарешті сіла і відклала документи вбік.
— Ну, то як я буду вас захищати? Краще зізнайтеся відразу — така моя порада. Але, згідно законів нашої провінції, ви можете звернутися до свого посольства за допомогою. Тільки судитимуть вас за індонезійськими законами, а до умисного вбивства європейця у нас досить суворо ставляться.
— Is fecit cui prodest — глухо вирвалося у Майкла.
— Звідки вам відомі ці слова?
— Я, знаєте, теж юрист.
Дівчині стало незручно, вона зрозуміла, що допустилася помилки, не зібравши досьє на підозрюваного. Але ж справа видавалася такою легкою і зрозумілою під лавиною прямих доказів. Крім того, сподівалася, що підозрюваний відразу відмовиться від її послуг і зажадає адвоката із своєї країни.
— Тим більше, повинні розуміти, — зашарілася, — до суду будуть представлені беззаперечні докази проти вас. Шкода, колего, але вас чекає…
Уникала слова смерть, хоча своїм поглядом в нікуди ще більше підкреслювала фатальну приреченість Харріса.
— І скажіть мені, що ви мали на увазі, сказавши з давньоримського кодексу?
— Тільки те, що сказав. Я не вбивав Ероута, хоча він був першокласним паскудою. А зробив той, кому це вигідно. Додам, зробив найманими руками, не своїми, за гроші… Тут працював профі.
— Боюся, що ми не зможемо це довести, колего.
— Адвокат вийшла з-за столу. — Суд присяжних вважатиме достатніми пред’явлені докази. У нас, знаєте, вироки виносяться швидко…
… Назад повертався з єдиним бажанням вмоститися на циновці і добре поміркувати над висунутим звинуваченням. Йшов до камери і відчував, як плечі вгинаються під вагою беззаперечних доказів, які вже наперед винесли вирок: смерть за смерть.
Його вели до одиночної камери. Так робили з усіма, котрих тримали до суду за вмисне убивство. Пройшли повз темно-зелені плями вологості і плісняву біля підлоги, далі сходами вниз, — занурився у затхле царство плісняви. Звідкись у мозку з’явилася думка, що його уже ховають живцем, поволі, по-маленьку понакладають на груди отих чорно-зелених слизьких і вочевидь мертвих на дотик плям. Через це він врешті-решт перестане дихати…
Повернули праворуч і знову йшли довгим коридором. Іноді вдавалося крізь задушливий сморід зробити вдих, але зібратися з думками ніяк не міг, — вони не пристосовувалися до замкнутого смердючого простору, бридливо відскакували од стін і губились, губились…