Джо разом з трьома із загону обійшов благенькі халупки, що тяглися у два ряди вглиб джунглів. Це були каркасні на дерев’яних палях прямокутні хатки. Колоди стирчали з землі на півтора метри, на них стояла масивна платформа, і вже потім йшов каркас. Стіни з дощок або циновок похилені назовні, низькі, не вищі за півтора метри, на третину їх покривав навислий дашок, — крутий, двосхилий, під товстим шаром інджука (пальмового волосся). Дещо вгнутий гребінь сильно подавався вперед, утворюючи щось на зразок навісу. Під ним біля кожної халупки стояли пустотілі колоди, в яких товкли рис.
З фасаду не було видно жодного отвору або вікна. Лише на задніх стінах Джо помітив невеликі прорізи. Деякі хатини мали на стінах і фронтонах різьбу та малюнки. Траплялися стилізовані зображення людей, левів, ящірок, плетених з чорного інджукового шнурка.
Вони прострілювали кожну халупку, від платформи до крутих дахів, — мало хто міг причаїтися за рогом і випустити стрілу з отруйним наконечником. Тоді б навіть не почули зойку. Однак цікавість перемогла, — Джо вирішив зазирнути в уже прострелену хатину.
Під платформою побачив отвір у. підлозі, до якого вела плетена драбинка. Піднявся і опинився у незатишному темному приміщенні, стіни і балки якого вкривав товстий шар кіптяви. Суцільної стелі хата не мала, лише в окремих місцях на поперечних балках лежали бамбукові жердини. Кімнати відмежовувалися циновками.
На втрамбованій глиною, піском і золою підлозі у різних кутах стояло три кухонні вогнища, в кожному з яких лежало по три камені. Вони і служили підставкою для посуду. На каменях стояли білі, із слабо випаленої глини жбани з плескатим дном, чечевицеподібним тілом та вузькою горловиною. На кожному — багатий глибокий орнамент.
Джо сипнув на долоню з невеличкого жбанка, нюхнув — це виявилися зернятка чорного перцю. А у другому, ще меншому, знайшов корицю. Це були б чудові спеції для свинини, яку вже готував на березі Гренд Доулд. Так, саме про це тоді подумав Джо…
М’ясо смажилося на багатті. А поруч Доулд складав у білу знайдену в якійсь халупці тканину густо посипані сіллю і товченим перцем, що приніс Джо, шматки рожевого сала. Лейтенант вихваляв майстерність Доулда, бо й справді свинна туша була розроблена з неабияким вмінням. Їм, голодним і наляканим, запах смаженини нагадав домівку і усі наввипередки вихваляли розпашілого Гренда. Тоді НІХТО навіть не подумав про те, що плем’я туземців тримало на обійстях свиней, що властиве тільки християнам. Вони були молоді, і їх так мало тоді цікавили конфесійні проблеми.
… Знову петляли непрохідними заростями тропічного лісу, йшли один за одним ледве вловимою серед густого різнотрав’я стежкою.
Ніколи більше Джо Ероут не погоджувався, коли говорили, що джунглі мовчать. Е, ні, це казочка для сопливих. Він переконався на власній шкурі, що у тропічних непрохідних хащах душа і тіло кожного зайди оголяється безмежно. Його більше не захищає ні щит освіти, ні лати самовпевненості, ні шолом зверхності. Все це безжалісно здирається разом з сорочкою, якщо можна сказати так про залишені лахміття, які вдалося зняти з колючок. Жорстокий опір лісу не поширюється тільки на тих, хто тут вдома. А вони були непрошеними…
Важко долався кожен метр. Вологе повітря давило, чіплялося за плечі, відбирало здатність тверезо міркувати. Розпечений мозок хотів одного — аби, до чортової матері, усе це закінчилося, аби швидше вистріляти до останньої кулі. Очі застилав червоний морок, руки аж судомило від бажання випустити автоматну чергу по дикунах, котрих треба ще знайти. Кількагодинний марш-кидок доводив до нестями.
І коли їх загін, нарешті, вперся у земляний вал, вдвічі вищий за зріст людини, і став перед важкою хвірткою, за якою через вузький прохід-коридор можна було трапити до селища туземців, ніхто вже не реагував ні на що. Аби швидше…
Висадили гранатою хвіртку і кинулися поливати вогнем усе, що рухалося, вискакувало з ветхих халупок, обшитих циновками. Навіть крізь вогонь пробивалося шипіння: швидше, ш-ш-вид-ше-ШЕ!
… Старий Джо Ероут відкинувся на спинку крісла так різко, що воно жалібно заскавуліло, тоненько, майже по-дитячому. Правицею потер груди — печуть і чують, що то не крісло скрипить, — так плакали там, у джунглях, діти і жінки.