— Манусо! — покликала Марта.
— А що тобі?
— Скажи, ти дітей маєш?
— Аякже… — Десь з-під землі видобулось і Мануса зашморгала носом.
Вона виносила і народила трьох дочок, але не дочекалася весілля жодної. Піски забрали її дітей ще малими, хоча як не просила батька Ель Даві позичити хоча б на ліки. Не дав, бо просила для дівчаток. Так і сказав: на хлопців дам, а на дочок — ні, кому вони потрібні? Протягом трьох чорних років усі її донечки пішли в могилу.
Залишилися одні верблюди, котрі дали за нею в посаг. Однак народити більше не змогла і чоловік взяв другу жінку, за неї він отримав ще більше верблюдів.
З тих пір пісок пустелі перетворився для Мануси на попіл. Жінка прокляла пустелю, прокляла власне життя… І тільки тоді батько Ель Даві змилостивився і забрав у служниці, — німу, з випраними очима, із засипаною піском душею. Зараз має непоганий шматок перепічки і досхочу води. Серця лиш не відчуває, заніміло, заховалося під барханами. Зберігся відтоді лише переляк в очах.
— Розкажи, — просить Марта. — Сядь біля мене і розкажи про своїх дітей.
Нехай Мануса не вчена, не вміє читати-писати, зате вона відчуває — щось коїться з дівчиною. І таке непросте оте питання, ох, непросте. Діти просто так молоду жінку не цікавлять, хіба що вона…
Мануса підійшла до ліжка, присіла на краєчок.
— Розкажи, розкажи мені, Манусо, чи важко дати раду з малими дітьми?
Мануса мовчала, випускала повітря через ніс, бо здогадалася, що має на увазі молода жінка.
— Кепські твої справи, дівчино, — захиталася усім тілом. — Ти носиш під серцем дитину…
На очі Марти набігли сльози. Хіба вона може ховатися з цим? Нехай ще місяців два, три. А потім, як?
— Даві забрав мене від батька моєї дитини, забрав, вкрав. — Марта ковтала сльози, нервово схлипуючи. — І я не знаю, що з моїм Майклом. Його чомусь забрала поліція. Господи, скільки зла кругом, брехні, підступності! Боюся, щоб з дитиною щось не сталося. Манусо, чому у мене всередині все болить?
Марта вчепилась у широку Манусину долонь обома руками.
— Благаю тебе, не кажи про це Даві. Він все зробить, щоб забрати мою дитину. Він помститься, бо я не люблю його, не люблю… Навчи, що робити, аби зберегти дитину. Допоможи…
Дівчина поклала голову на Манусині руки, цілувала їх, шепотіла щось незрозумілою мовою. Служниця заклякла на місці, — з-під піску продерлася стебелина її душі і знову заголосила разом з дівчиною… за своїми дітьми. Усе, що пережила, виходить, складалося рубець до рубця і просилося назовні, через великі очі, перелякані, бо дивляться усередину її і бачать, що там, на самому дні жінки зарубцювалося єдиним бажанням і засипалося піском прожитого.
Мануса поклала руку на голову дівчини, поволі провела по білявому волоссю. А Марта притихла, пригорнулася до старої жінки.
— Який у тебе термін?
— Майже місяць…
— Заспокойся, я щось вигадаю. Ти, головне, не нервуйся.
Стеблина проростала усередині і заповнювала усю жінку нерозкритим бажанням. Мануса уже не ниділа над Мартою одиноким недопалком свічки. Тепер це була справжня скеля, з вулканічним клекотом.
Те, що збиралася сказати Марті, видалося б на перший погляд вбивчим. Однак іншого рятунку не бачила. Знала норов батька Даві, тому випустила відразу лавину:
— Ти повинна переспати з Ель Даві!
— Що? Що? Ти божевільна! Відьма! — закричала Марта. — Я до тебе, як до матері, а ти…
Гаряча Манусина долонь затулила їй рота.
— Мовчи і думай. Чим швидше зробиш це, тим краще буде і для тебе, і для твоєї дитини.
Марта перестала пручатися. Дивилася на жінку широко розплющеними очима.
— … я не зможу!
— Зможеш! — відлупала шматок захололої магми Мануса. — А через два тижні сповістимо, що наш володар тебе ощасливив. А інакше — викинеш. Не дарма у тебе все болить усередині, недобрий то знак.
— … не зможу, не зможу, — безтямно повторювала Марта.
— Принесу тобі дещо, — зовсім тихо сопіла Мануса. — Понюхаєш тільки…
Дівчина лишень стебелиною гойдалася зі сторони в сторону.
— Лежи, не вставай. А як прийде Даві, скажи, що хочеш з ним повечеряти. Не прийде — підеш сама!
Жінку мало за що люблять, але на війні віддають перевагу верблюдицям, — кажуть тут. Мануса виросла з такою сентенцією. І якщо вже її виміняли на іншу, за яку дали більше верблюдів, то залишилася ще й друга половина з того, що говорять. Мануса збагнула, що врешті-решт прийшла черга перейти і цю половину.
І це буде її війна…
Ніколи ще хода старшої жінки не була такою легкою, ніколи ще не дивилися очі так прямо, ніколи не йшла так впевнено. Вислизнула з будинку і попрямувала у протилежний від центральної частини міста квартал. Прихопила з собою гаманець і міцно стискала усі свої заощадження під щедрими складками покривала. Тут жінки відкривають обличчя на свято Муссен і лише тоді можуть вийти з гарему. Тільки для Мануси це байка, бо в гаремі вона ніколи не була, як, зрештою, і на війні. Зате вона, як верблюдиця, тягла усе своє паскудне життя, яке так і не визирнуло з-під піску пустелі, не напоїло її душу і серце щастям. Але вона знає таке місце, де можна купити ого-го яку сильну зброю. Це білий порошок, який піднімає настрій, бадьорить, од нього забуваються усі біди. На деякий час, звичайно…