Даві не прийшов. Задля годиться, почекали день-два, а потім Марта почала збиратися. Після того, як через соломинку потягла білий порошок, відчувала у собі прилив надлюдської енергії, такого хорошого настрою, що хотілося обійняти і розцілувати усіх і вся. Фурією літала по кімнаті, жартувала з Манусою, сміялася від кожного її слова.
Мануса неспокійно спостерігала за дівчиною.
— Ти думаєш, Даві дурненький ашик?
— Мені байдуже!
… Даві щось колупав виделкою в тарілці. А, може, це і не Даві. Глянула в дзеркало і наштрикнулася на голки власних звужених зіниць. Але такого не може бути, бо навколо стільки сонця! З неба просто ллється до кімнати блакитна прохолода, під нею так легко дихається…
— Я теж хочу їсти, — підступила ближче. — Що це ти їсиш таке?
Зупинилася біля столу і висмикнула просто з тарілки листок якоїсь зелені.
— Слухай, давай щось вип’ємо, а то мені ота зелень поперек горла стоїть.
— Що тобі налити? — підвівся з-за столу Даві. Запопадливий служка метнувся до бару. Але Даві помахом руки випровадив його геть. — Що ти любиш?
Колючі зіниці підвелися на чорнявого красеня, котрий так нагадує одного знайомого, добрячого негідника. Треба буде сказати, на кого цей гречний молодик схожий. Матко Боска, цо за бон тон! — проспівала невідомо десь-колись почуте.
— Трохи шампанського.
Марта підійшла до вікна і поставила келих на підвіконня.
— Посади мене сюди.
Тут, за величезними незаскленими вікнами шаруділи лапаті пальми. Про що вони гомонять?
Даві легко підняв дівчину і посадовив на підвіконня біля келиха.
— Дозволь і мені спочатку щось налити, — почула вишкіл справжньої інтелігентної людини.
… цо за бон тон, цо за бон тон…
— А що ти п’єш?
— Коньяк.
— Дай, я покуштую, — підвела руку Даві з келишком до рота. — Міцний! Давай тут посидимо і поговоримо, куди нас доля закинула. — А ти знаєш, що таке Катар?
— Якщо тебе це цікавить… — Даві не зводив очей з Марти, відверто милувався нею, вдихав аромат такого близького її тіла.
… очі втупились у пальми. Про те, що вони вміють говорити, вона знає, тільки забула, звідки. А от де той, кого б так хотілося заколоти голками зіниць? Куди він зник? Ах, щось цікаве розповідає її співбесідник…
— … у перекладі з арабської Катар — дощова краплина. Та як сказано в місцевій романтичній легенді, із незліченних краплин дощу, котрі впали в море, декілька обов’язково перетворюються у чудові перлини…
— О, як це цікаво! А знаєш, у нас у Львові так часто йдуть дощі…
— А у нас жартують: можна прожити життя, зістарітись, а під дощем жодного разу і не змокнути.
— І ти ніколи не мокнув під зливою?
— Ні.
— Зараз організуємо! — зіскочила з підвіконня Марта.
Вона допила келих і пожбурила ним туди, де торохкотять ні про що оті дурні пальми. Десь там зник її ворог…
— Пішли!
— Куди?
— До мене!
… так хочеться подобатися цьому милому чоловікові, такому уважному, гречному, спокійному…
— І поскидаємо взуття… будемо бігати швидко-швидко, як у нас, коли немає де заховатися від дощу. О! Ми будемо бігати по калюжах!
Даві на хвилину затримався біля бюро. Марта не бачила, що він узяв звідти і заховав до кишені.
Скинула легкі босоніжки, блимнула перед Даві босими п’ятками і понеслась галасуючи: «Іди, іди, дощику…»
Першою влетіла у простору душеву кімнату у відведених їй апартаментах і повернула кран. З-під стелі урізнобіч щедро потяглися пронизуючі струмені. Вода обліплювала дівочий стан, вмить перетворила легку сукню на прозору пелену.
Дівчина танцювала під рясним дощем і запрошувала до танцю…
Хто там стоїть за дощовою завісою? Якийсь високий, спокійний і такий цікавий чоловік. Ах, це її співбесідник. Чого ж не йде до неї? Разом буде так весело!