Показують запаковані в поліетиленовому мішку пояс-гаманець з квитанцією на його ім’я і гудзик. Питають: це ваше?
Спочатку Харріс намагався щось пояснювати, але діставав удари гумовими палицями до втрати свідомості. Потім він уже нічого не відповідав, лише при черговому допиті просто кивав головою. Тоді його товкли палицею межи плечі і змушували говорити: так, це мої особисті речі. Тягнув тамті слова майже по складах, бо від ударів нудило і мозок відмовлявся щось інше вимовляти, окрім т-а-а-ак, це-мо ї-осо-бис-ті-ре-е-чі.
Напівживого, його знову тягли до камери і там кидали відхаркувати над раковиною нудотні удари гумової палиці.
Потім підступно залазило усередину єдине бажання — швидше податись у перший кут і забутися, віддавши своє тіло коханню з отими жінками із стертими обличчями. Вони начебто зализували тілесні рани і тим самим він діставав можливість переповзати у другий, найдальший кут, і думати про найсвятіше і найчистіше для нього — ЙОГО СІМ’Ю.
Майкл сяк-так вмився ніякою водою і, здатний ще розмірковувати, тішився правом вибору — в який кут податися. Однак двері зі стогоном відчинилися, розриваючи сонячний стовп.
— Тебе чекає адвокат, — пробурчав наглядач і пхнув Майкла у затхлий коридор. — Ворушися швидше!
Майкл звик чути під ногами вибухи, що човгають одне й теж: вбив ця, вбив-ця. Змирився з цим і навіть перестав звертати увагу на човгання. Кожен виклик вселяв надію, що незабаром настане завтра і усе відбудеться надзвичайно просто: замість сонця перед очима постане вічна темрява…
Звиклий до того, що отримає чергову порцію тошнотворних ударів, Майкл сидів зіщулившись. Від найменшого шарудіння пригинався нижче до столу, ховав голову в плечі.
— Завтра, — уловив лише уривки із слів адвоката Нурен Гадженг, бо уже панікував над тим, що почув голосні кроки в коридорі. Завмер — зараз увійдуть сюди з палицями наглядачі, випровадять адвоката і знову почнуть його лупцювати. Хотів уже роззявити рота і почати тягти по складах: т-а-а-ак, це-мо-ї-осо-бис-ті-ре-чі, як почув інше. (Кроки пройшли повз двері, слава Богу!)
— … зустрінетеся з Маасом. І ще. Я отримала телефонні рахунки Ероута. Він досить часто розмовляв з Амстердамом, із батьком. Я написала старшому Ероуту і висловила міркування про те, що батько, досить часто спілкуючись із сином, повинен мати якісь припущення про мотиви вбивства сина і, можливо, назвав би людей, з якими він спілкувався у Танджунау. Щойно отримала письмову згоду Джо Ероута свідчити на суді. Можливо, він щось проллє на цю справу. Хочете, я зачитаю його лист?
— Ні, — байдуже відповів Майкл, він навіть не глянув на папір. — Я не вірю в це.
Харріс розумів, чого старого свербить швидше довідатися, хто пришив його синочка. Думає, так вийде на слід браслета. Цікаво, чи Ероут розповідав татусеві, що мордував Марту і хотів склом відтяти РУку?
— Ні! — голосніше проказав Майкл. — Я не вірю батькові Ероута.
— Але ми повинні спробувати, — заперечила адвокат. — Це у нас єдиний шанс. На жаль.
І ще потім довго у вухах чулося оте жіноче… жал ь…
Безликі жінки жалібницями оточили його у камері і почали виводити слізливий хоровод:
… мені жаль…
… і мені шкода…
… і мені-і-і…
Майкл вишкріб патичок і перерахував. Сто двадцять. На хвилину завагався: чи ставити ще один хрестик. Хвилина пройшла, може й більше, а він все ще думав над цією проблемою.
Не хитруй, Майкле, ти ж знаєш, що душевний біль мордує страшніше, ніж фізичний.
Засміявся від такого занадто тверезого і безапеляційного умозаключення і вишкріб біля патичка хрестик.
… мені жаль…
… і мені шкода…
… і мені-і-і…
Хенрик Маас відсахнувся, побачивши Майкла.
По той бік загратованої кімнати, в яку один за одним вводили арештантів, і де стояв страшний лемент, одиноко бовваніла тінь Харріса. Крик, голосний, перенапружений, на грані нервового зриву, вчинений жіночими і чоловічими голосами, збив його з пантелику. За останні місяці Майкл звик чути тільки власний стогін, знав, як відлунює крапля падаючої води в умивальнику і довбить дірку в голові своєю монотонністю, будь-де міг прочеканити, не зважаючи на децибели, завчене на власній шкірі т-а-а-ак-це-мо-ї-осо-бис-ті-ре-чі та почути приречене човгання з-під ніг вбив-ця-я-Я. А тут ніби хтось вилив на нього помиї, і Майкл боявся ступити крок назустріч другові, перед яким не хотілося з’являтися таким брудним. Виявляється, він ще не забув про власну педантичність…