— Майкле! — утримуючи дрож в голосі, підняв руку Маас. — Я тут.
Хенрик протиснувся крізь натовп відвідувачів до стіни і там присів навпочіпки. Це виявилося єдиним можливим способом бачити один одного, хоча перед ними по вузькому коридору, одмежованому по усій довжині густою металевою сіткою, миготів туди-сюди наглядач.
Майкл став навколішки і притиснувся обличчям до сітки. Людський натовп, яскраве світло, стіна різноголосого лементу сповільнювали його реакцію. Вперше за чотири місяці він пірнув у вир людського життя, нехай трагічного, але живого, бурхливого і надзвичай емоційного. Хотів щось сказати, але саме повз них пройшов наглядач, і Майклові стало ще гірше — перед собою бачив лише миготіння холош, од яких йшов різкий запах поту. Однак наглядач подався у протилежний напрямок, звільнивши на кілька хвилин простір.
— Майкле, друже, я розмовляв з твоїм адвокатом, — швидко заговорив Маас. — Вона вірить, що тебе підставили, але не змогла зібрати жодного доказу.
— Це зробили люди Ель Даві, — блукав поглядом по обличчю Мааса та ніби нехотячи вимовляв Майкл. — І зробили це на всі сто відсотків. Мені не виплутатися. Але не про себе хочу просити.
Голос Майкла нарешті набрав живих нот і він навіть заговорив голосніше:
— Її викрав Ель Даві. Я бачив, як Марту потягли до нього в літак. Благаю, Маасе, знайдіть її і допоможіть вирватися від нього. Вона ж вагітна! Без друзів їй буде дуже важко. Прошу, не залишіть її…
Знову повз них замиготіли холоші і Майкл замовк.
— Майкле, ми тут всі приїхали: і Фатухелу, і Ліан. Тільки їх не пропустили, але завтра ми прийдемо на суд.
Лемент у кімнаті посилювався, — закінчувався час, відведений на побачення. Маас і собі змушений був перейти на крик.
— Ми не віримо у звинувачення! Ніхто не вірить! Марту ми не…
Нічого більше Майкл не почув. Мааса відтіснили. Харріс видушив з себе вдячну посмішку — у нього страшенно розболілася голова, його нудило і він бажав одного — якомога швидше дістатися камери і там вишкребти на стіні ще один хрестик. Боляче було дивитися на людський натовп, по якому сонячне світло стікало брудними патьоками і перетворювалось у липкий і гидкий на дотик сурогат.
Його він виблював, як тільки переступив поріг камери. Полегшало, коли вишкріб хрестик, найбільший з-поміж решти. Так, наче він поставив крапку у своєму житті і зробив усе від нього залежне, щоб виконати цю місію.
— А що там говорив Маас про тих, хто не вірить, що він вбив паскуду Ероута? — питав жінок, котрі весь час закривали обличчя довгими косами. Вони разом з ним знизували плечима і бідкалися:
… на жаль…
… мені жаль…
… І мені шкода…
— Йдіть геть! — відганяв оману. Їхнє пустодзвінне квиління йому більше не потрібне, бо завтра наступить ЗАВТРА. Правда, скільки годин чекати, не мав гадки. Але ЗАВТРА буде суд, після якого усе закінчиться. І його більше не будуть гамселити палицями.
Майкл уже знав, як тільки ляже не циновку — засне без сновидінь і холодного внутрішнього тремтіння.
До завтра…
О шостій ранку за ним прийшли. Значить, уже наступило ЗАВТРА, — подумав Майкл і просто запитав, котра година. У часовому вимірі ще існував ранок з годинами.
Потім у тюремній машині його повезли до будинку суду і все довкола Майкл сприймав як екскурсію, не більше. Єдиним, на що зреагував дитячим «ух, ти/», стали холодні та сильні дощові краплини, зовсім не схожі на воду з умивальника його камери. Підвів голову догори: небо затягували грозові хмари, вони готувалися до щедрої зливи.
Так він зустрівся з осінню, бо надходив листопад, самий вологий на цих широтах, хоча мусонний клімат не знижував температуру до +30 градусів по Цельсію.
Майкл не любив осені, бо насувалася пора дощів, яка підстьобувала до роботи кожного, хто влітку бив байдики у відпустках, а тепер витримував осатанілий темп накопиченого та незробленого із запалом професійного бігуна на довгі дистанції. Зголоднілі під час «мертвого» сезону за сенсаційним матеріалом репортери уже обложили телевізійними камерами все довкола, смакуючи і роздмухуючи на свій лад справу Харріса.
Перед початком судового засідання з нього зняли кайданки і відвели на лаву підсудних. Майкл сидів в оточенні озброєної охорони і відчував, що йому буде навіть цікаво послухати, що ж говоритиме про нього сторона-обвинувач. Це ж увесь переповнений зал слухатиме і співчутливо зітхатиме, коли читатимуть обвинувачу вальний акт. І ні в кого не залишиться і краплини (отієї, що падала півгодини тому з неба) сумніву в тому, що він — вбивця громадянина королівства Нідерланди. Скільки б не дощило…