Свій вирок він уже прочитав, розгледівши присяжних, що сиділи навпроти. Їхні обличчя видавалися настільки однаковими, що стали схожими на велетенську маску трагіка, котра спочатку викарячила очі на Харріса, а потім, вжившись у образ тих, хто вершить правосуддя, скривила кутики вуст донизу і упокоїлась у правомірності трагізму та приреченості.
Незатишно почувався у залі суду і представник австралійського посольства.
Натовп вирував презирством до Харріса. І лише обличчя Мааса, Фатухелу та Ліана світилися полохливо і насторожено до всього, що мало тут відбутися. Потім безліч разів Майкл повертався до друзів і втішався, що серед суцільної маси таврування бачив співчутливі погляди.
Зачитали обвинувачувальний акт і відразу стало видно, що слухання справи Харріса завершиться швидко, як і попереджала Нурен Гадженг.
Викликали свідків. Усі знали, що Харріс і Ероут летіли у червні чартерним рейсом до Джакарти і їхній літак зазнав аварії. Банківський працівник дав свідчення, що на ім’я Ероута у Танджунау прийшла з Амстердама значна сума грошей. Це слугувало правдоподібним мотивом ретельно спланованого пограбування, бо й Бінгасар гнув туди ж — його клієнта вбито з метою пограбування. Про банківські справи Ероута говорив запально, переповідав навіть про одяг, який купила голландцеві його дружина, наплів казна-що про покійного Тітрадо, який показав йому Майкла Харріса, що лікувався на Ентанго і потім підробляв у Сітархурта.
Нарешті підняли Харріса. Та говорити йому не дали. Суддя замість нього розповів, що сталося в номері готелю Бінгасара, який винаймав Теодор Ероут, мало не через кожне речення позирав з-під окулярів на підсудного і перепитував:
— Так? Правильно? — і вимагав, щоб Харріс відповідав однозначно на запитання.
— … І ви убили Теодора Ероута, скрутивши йому карк!
— Ні, але…
— Прошу відповідати тільки «так» або «ні». У кулаці загиблого знайдено пояс-гаманець з розірваним замком. Він належить вам?
— Так, але…
— Наступного ранку ви відлітали до Медана?
— Так, але…
Йому не дали можливості спростувати висунуті звинувачення, бо як тільки Харріс вимовляв розділовий сполучник але, суддя відразу вигукував:
— Я просив коротко відповідати на запитання!
З кожним таким сплетінням марних спроб пробитися своїм але крізь стіну упередженості, зростало у Майкла майже фізичне відчуття, як усі-усі його тут ненавидять, крім Мааса, Фатухелу та Ліана. Але вони виглядали маленькими мілководними рибинками, бо не мали доказів на користь Харріса, а просто вірили у невинність свого друга і тому від обурення лише хапали ротом повітря.
Од побаченого стало боляче і Майкл почувався дитиною, готовою ось-ось заплакати. Шкода стало не себе, такого великого, а отого Майкла, котрий мав замість тіла тільки душу, жив у ньому і так сподівався знайти своє продовження та матеріалізуватись у ненародженій ще дитині великого Майкла. А воно аж ніяк не вийде, бо усі його вивернули навиворіт, примусили розчинитися серед зацькованих поглядів, бо фатальний вирок стирав його з числа живих…
— Чи є якісь запитання у захисника? — питав суддя. Нурен Гаджен повторювала завчено, наче і її били палицями: ні-і-і-ва-ша-че-е-есть.
Принаймні, таке враження сиділо в голові у Майкла.
— А що ж тут говорити! — з місця коментував адвокат-обвинувач. — Усе усім ясно.
Суддя бехнув молотком:
— Оголошується перерва!..
7
Джо Ероут ступив удруге на індонезійську землю через п’ятдесят років. Вийшов з літака настільки втомленим, що ледве-ледве пересував ногами, ніби й справді тягнув на собі збитого з морених колод, а тому чорного і важкого, хреста. Раз за разом старий навіть зупинявся і прислухався: невже хрест важкий від того, що просочений слізьми та лементом розстріляних? Свят-свят! І приплентається ж таке на думку! Як мокрий пес, крутив головою, намагаючись відігнати бризки пам’яті. Та марно…
До смерті сина ніколи подібних екскурсів не мав. Важливим була тільки таємниця браслета, і нічого більше не хвилювало старину Ероута. Це вже не так важливо зараз, як він вислідив гниду Доулда і зумів зіграти на його нервах потрібну пісеньку.
Втрата сина таки підточила старого і тепер його сталева, як вважав, воля усередині бобляється і не знаходить берега. Крутився у кріслі і не міг втекти від мертвих очей, націлених за спасінням до хреста під склепінням храму, від фотографії десятирічного підлітка, замордованого на гірській фермі неподалік Женеви…