Тільки-но зачинилися двері, Ероут різко вискочив з-за столу і тремтячими руками схопив аркуш. Пробіг очима текст раз, вдруге, важко опустився в крісло. Натиснув клавішу селектора:
— Синку, негайно до мене!
Руки Джо Ероута тремтіли. Важко піддався тугий вузол краватки і старий так шарпонув шовковою стрічкою, що з-під рук вислизнула змією тканина, боляче врізавшись в долоню. Сяк-так впорався з відкриванням улюбленого «Jim Beam», хлюпнув у склянку і одним ковтком висушив її.
— Нарешті! Дочекався! — збуджено йорзався у кріслі. — Нюх не підвів мене! Браслет таки з секретом! А Гренд, бестія, думав мене навколо пальця обвести! Я знав, знав, що там пахне золотом!..
До кабінету увійшов здоровань, такий же квадратний у плечах, як його батечко, рудий, у ластовинні, вагітний майбутнім черевом, — наче у старій купі вилинялої білизни хтось побачив нову пошивку.
— Сідай, мій хлопчику, і слухай. — Старий Ероут знову хлюпнув з пляшки величезну порцію віскі собі та синові і почав жувати слова зі скрипом, з потугами відкривав з’їджені іржею двері пам’яті, котрі давним-давно ніхто не відчиняв…
— Ти ж знаєш, що я воював в Індонезії. Разом зі мною служив такий собі пройдисвіт Гренд Доулд.
По тому, як чітко, наче дебільний пробує сказати односкладне слово, викрутив ім’я та прізвище того чоловіка, молодий Ероут зрозумів, батька не треба перебивати. Нехай говорить, — справа, видно, серйозна, оскільки так кривить вершу. Про всяк випадок для більшої концентрації думки і собі перехилив склянку. Відригнув пійло і втупився в батька.
— Хто він, цей Гренд Доулд, звідкіля взявся у нашій частині, невідомо. Тільки те, що він не голландець, не янкі та не мурин — це точно. Говорив з акцентом. Але хто тоді до кого в душу діз з такими питаннями…
Старий знову й знову кривив товстими губами, то гаркаючи (Г-р-р-р-енд), то ревучи (До-у-у-у-улд), з майстерністю язичеського чаклуна вселяючи синові ненависть до суб’єкта дивних батькових метаморфоз.
— Ми тоді з Батавії на півночі Суматри висадилися. Джунглі навколо гавкали, кричали, стогнали, сичали… Не милуватись первісними племенами туземців приїхали на край землі, — отримали наказ їх знищити. Як зараз пам’ятаю: все довкола горить, у тих туземців халупки сірника тільки й просили…
Джо Ероут намагався говорити повільно, бо виглубував з пам’яті найголовніше. Однак піт, що рясними краплинами вкрив чоло, видавав неабияку нервову напругу і свідчив, що емоції давно пережитого не стерлися з його пам’яті…
— … лиш бачу — шасть до однієї такої розцяцькованої хрестами плетенки Доулд. Поки я добіг туди, він, уявляєш, з самостріла пришив, як я потім довідався, ватажка їхнього — раджу та купу дітей, жінок. Виявляється, то була їхня церква… Поскладав їх у ряд… Ніби ритуальне самогубство… — При цьому батько красномовно кивнув на газету.
Старий знову приклався до склянки, налив і синові. Той випив швидше за батька і поставив склянку на край столу з голодним внутріутробним видихом: кві-і-ік… Він вловив паралель!..
— … коли я зайшов туди, — вичавлював з себе Джо Ероут. Слова зринали наче з-під води і тому кожне значило надзвичайно багато, — Гренд навіть носа не закрив од запаху крові, а розглядав щось на руці. То був браслет із знаком лева. Добре пам’ятаю, як тільки-но мене побачив, злодійкувато вишкірився, мовляв, сувенір отримав, відіпхнув мене і вибіг звідти. Я теж хотів за ним, але почув стогін. Поруч, випльовуючи кров, стогнав старий чоловік, видно, їх раджа, бо біля нього лежав скіпетр із левовою пащекою на кінці, такою ж самою, яку вгледів на браслеті. Ледве-ледве розібрав, що белькотів абориген. А він говорив ось що (Джо Ероут заплющив очі, повністю занурився у спогад і обережно, аби не забути та не перекрутити жодного слова, виривав з прирослої до тіла пам’яті по складах): «Проклятий хижак, просив його урятувати хоча б сина, багатство наше довірив, золото, а він не пощадив народ наш… браслет забрав…»
І знаєш, абориген говорив нашою, голландською мовою! Останні слова Джо Ероут майже прокричав.