— І що ж ваш народ про це думає? — кивнув на газету' Алістер, знайшовши її в спальні дружини і кілька разів трусонувши нею перед жінкою:
— Отак з кожним буде, хто зазіхне на мій сейф.
— Маєш рацію, — занадто спокійно відповіла Ріде. — Відкриє тільки той, хто прийде з левом у руці.
— Ти-но спробуй кому дзеленькнути про мій сейф, — знову войовниче нагадав.
Алістер аж вигинався, виструнчувався перед нею з кулаками, в долоні яких до крові врізалися леза нігтів.
Рідхусанга тільки брови докупи звела. Більше про це вона з Бойдом не говорила. Мовчала. Вкотре вмовляла себе не говорити тих слів, що з гіркотою підступали до горла, старалася подавити бажання. Розмовляти про таке з людиною, котра живе спокусою забрати те, що по праву належить її християнському народу, не по-Божому.
У таких випадках Рідхусанга завжди відверталася і притуляла до вуст маленький золотий хрестик, який ніколи не знімала. Наодинці, у своїй кімнаті, чаша терпіння переповнювала вінця і слова складалися у молитву:
— Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого… Скріпи мою волю й допоможи виконати нашу постанову…
Хоча Бойда, між іншим, цілком слушно цікавило ось що: а що буде з тими, що мають прийти, як казав Ероут, за тиждень-два, а, може, й завтра?
Якщо їх не покарає кріс з левовою пащекою, то це обов’язково зробить він. А поки що він не йолоп, щоб патякати комусь про схожість левових морд. Бом-бом-бом. Отакі собі два близнюки, бом-бом-бом…
Один, наразі, — його, а другий — чий?
11
Тепер їх шлях лежав через Малаккську протоку у провінцію, де адміністративним центром Медан. Колись вони мали квитки на літак з Танджунау до цього міста, бо звідтам всього двадцять п’ять кілометрів відділяло від узбережжя і, ясна річ, від Тусуклаїнга.
Зараз лишилась одна-однісінька ніч ходу.
Йшли водами північної частини Суматри. Скелясті береги, які подекуди змінювалися на мангрові зарості, ховали за собою лісові масиви з нечисленними осередками землеробства — клаптями рисових та кукурудзяних полів.
— Тут найбільші родовища золота, — коментував Ліан.
Хлопчина радів, що врешті-решт повернувся на свою землю. І це збудження та ще плюс скарб тоба, до якого рукою подати, не відпускали хлопця з обіймів ейфорії.
— Та й плантації сизалю тут теж будь здоров. А насіння в Медан возять, там і кунжутну олію з нього роблять, казали, і в медицині сезаль помічний. Я навіть халву їв. Смакота, скажу вам.
По правому борту кілька разів блимали маяки — на пологому узбережжі Малаккської протоки чимало селищ і рибалок, і робітників каучуконосних плантацій.
Марта не зімкнула очей ні на мить. До неї знову повернулася настороженість, хоча, якщо відверто, вона просто причаїлася, поки йшли занімілим океаном. І навіть зійшовши на берег Суматри, боязко озирнулася. Почувалася краще на дхоу. А завтра? Що буде, коли вони, нарешті, зайдуть у «Бойд банк»? Чи не чекають їх там…
Ну, хто, скажіть, на милість?…
Тому й холодила настороженість, бо не знаходила конкретної відповіді.
Подібне коїлося з рештою групи. Майкл тінню бовванів поруч з Мартою, Маас знову влип у борт дхоу і так просидів усю ніч.
Фатухелу взагалі замовк і тільки вогник його цигарки свідчив, — старий ліхтарник й собі не знаходить спокою. На цей раз не було куди дівати власну думу, вона остаточно і смертельно загрозливо насувалася, і ось-ось мала шквально обрушити свою отруйну жовч.
На кого?
Міг би й сказати по-іншому, але все-одно зміст не зміниться, — оця майже місячна екскурсія для когось з них стане дорогою до Всевишнього Господа Бога. І це — правда, яка трясеться холодцем мозку в його черепку.
Керосинові ліхтарі на далекому березі, здавалося, загорілися особливо яскраво. Там теж хтось їх запалював…
— Я б хотіла увесь свій неспокій пожбурити за водою, — Марта пригорнулася до Майкла. — Чому ж не виходить, га?
— Ми це зробимо завтра, коли віддамо ключ його власникам.
— Добре було б, якби завтра усе закінчилося і ми, нарешті, подалися до Мельбурна…
… Першим побачив браслет із знаком лева на руці Марти начальник охорони. Фантабеан Калі, як завжди, живим сфінксом бовванів біля входу до сховища, коли до банку увійшов молодий чоловік з жінкою.
— Ми б хотіли…, — почав розмову з клерком Майкл Харріс.