— Так, — не звертаючи уваги на завмерлу холодного мармуру постать Марти, проказав вуйко. — Запросіть.
Двері знову зачинилися.
Ну, чому ж так довго?
Чорна пляма все більшає й більшає. І не пляма це, а втомлене, виснажене сонце, вибілене як висохла соломина. Але за дверима так хочеться відчути живе сонячне світло.
Це правда, що воно пробивається і тягнеться до неї звідусіль?
Невже?! О, Господи, невже…
І якщо двері-зараз відчиняться, то просто настане сонячний, гарний, новий день, в якому хочеться жити і бути щасливою.
… Майкле, Майкле…
Чи прийде той день?
м. ЛЬВІВ,
1995–1997 р.р.
