Але настирливо випереджало хаос думок застереження померлого.
… Там усе твоє. ТВОЄ…
А й справді, чого це вона має віддавати ключ від скарбу тому Ероуту? Яке він має на нього право? Ясна річ, — абсолютно ніякого, оскільки її застерегли від нього.
… усе ТВОЄ…
Браслет треба негайно заховати так, щоб його ніхто не знайшов! А там — побачимо, — вирішила Марта. Тільки, де заховати, якщо Ероут переверне усе, раз опинився на острові біля неї. Не подався далі, куди летів, а сидить і пильнує її. Може, навіть Ероут і уб’є її, якщо не віддасть браслет і не розповість про його таємницю.
Е ні, вона не буде наївною дурепою! Це — у минулому. Новий шмат життя — це нові клітини розуму, а не тарілка манної каші, і добряча порція роз-суд-ли-вос-ті!
Кидається від вікна — куди ж заховати браслет? Він блискучий, його відразу знайдуть, куди б не запхала. Очі перебігають з одного предмета на інший. І лише коли ковзнула поглядом по цілому ряду пляшечок з різнокольоровими лаками для нігтів, знайшла, що шукала.
— Омо, чекай на мене у спальні! — майже крикнула на дівчинку і та блискавично метнулася виконувати наказ нової господині.
Швидко замалювала поверхню браслета білим лаком. Залишилось одне — почепити його на рельєфний виступ різьбленого білого листочка вгорі, на панелі. Підсунула до стіни легку канапу, поставила на неї крісло, видерлася на нього і прилаштувала-таки браслет. Глянути б, як вийшло. Марта примружує очі і відводить голову трохи назад — щоб краще роздивитись, чи розчиняється фарбоване тіло браслета на тлі білого орнаменту. Однак серпанок не дав такої можливості. Несподівано накрив усю і потягнув кудись у сріблясту імлу…
7
Усе складалося для Теодора Ероута якнайкраще. Якихось півгодини тому він відправив єдиного і такого непотрібного свідка подалі від острова Ель Даві, та сподівається, що той поляк до кінця днів вчитиметься вимовляти своє ім’я, пісяючи від марних потуг під себе. А про те, аби пригадати, з ким потрапив на Флор, взагалі зась, — Тед вибрав з арсеналу психотропної амуніції, як здавалося, саме те, що треба. Лишив поляка живим, але…
А от що робити з Мартою, а саме так поляк назвав те дівчисько, ще не вигадав. Звичайно, якщо вона припаде до вподоби Ель Даві, тоді проблем буде набагато менше. Нехай забирає її у компанію до своїх кіз, його це не турбуватиме. Хіба що відбере одну дрібничку. Але про це — нікому.
Тихо, ша!
Вуркіт машини, що під’їхала до палацу, змусив Теда з невластивою дебелим людям моторністю опинитися біля вікна. Нарешті! Як він і чекав, то був Даві з новою лялькою. Вона таки припала йому до вподоби, інакше б не привіз її в машині як справжню королеву.
Тед викручувався біля вікна. За легкою фіранкою на всю стіну вікна стрибав з одного кінця до другого, вигинав шию, присідав, підскакував і, нарешті, побачив те, що хотів.
Даві гречно відчинив дверцята і простягнув Марті руку, допомагаючи вийти з машини. Вона ж сперлася на його правицю. Тут Ероут смикнувся і завмер, готовий, якщо треба буде, до смертельного стрибка, — на руці дівчини віддавав холодним блиском браслет із знаком лева.
Захоплення побаченим настільки вибалушило йому очі, що тіло викрутилося дивним на і Ероут позадкував з кімнати, отакий собі капельмейстер-везунчик, — махне диригентською паличкою і задзвенить мажором бравурний марш на честь його воскресіння. Тільки шепне служці, яку приставлено до Марти:
— Красненько перепрошую, — виспівував сам до себе Ероут, удаючи, що розмовляє з служкою, — але мені, як джентльмену, не випадає турбувати вашу гостю через та-ку со-о-о-бі дрібнич-ку-у-у, яку забув в її апартаментах. Та-а-ке со-о-о-бі брязкальце із вишкіреною пащею лева-а-а-а!
8
Марта лежала на величезному ліжку. Не хотілося розплющувати очі та втрачати побачене далеке рідне місто, маму, подруг. Все це миготіло на іншому кінці планети, в іншому світі, за яким так тужно, і який уже не хочеться міняти на інший. Жила ж якось… (Чому ж це «якось»! Нормально, як усі, тягла від зарплати до зарплати, вистоювала у чергах за маслом, хлібом, мирилась з нестачею води, із щоденною гризнею на роботі). Але ті проблеми аж ніяк не йшли у порівняння з теперішніми.
Раціональний склад розуму попервах відмовлявся приймати оту всю беліберду, яка вирувала навколо неї. Поруч безвилазно сновигали жінки-примари, німою лавиною летіли на слабкий порух руки. Іноді над нею жалібно шепотіла Омо. У такий спосіб довідалася, що дістала сонячний удар і пролежала без тями (скільки точно днів, запитає в Омо) чимало часу. Чимало, бо їй весь час снився один і той же сон. Не раз, не два і не три… В ньому вона падала в темряву і намагалася не знайти там чогось, а позбутись. У цьому вона стовідсотково впевнена, але так і не збагнула, чого повинна була позбутися. Тепер, коли сили знову до неї повернулись, і зник з очей підступний серпанок, вона не встане з ліжка, поки не збагне, чого конкретно повинна позбутися.