Омо знову присіла біля Марти.
— О, моя господине, коли ж ви очуняєте? — тягло речитативом дівча. — Наш господар так про вас дбає, стільки одежі прислав вам, стільки коштовностей. Тільки щойно я вийду з вашої кімнати, як хтось перевертає усе тут шкереберть, порпається у шафах. Щодня прибираю. Почалося все з того, що я не виконала вашого бажання і не пересунула крісла у вітальні…
Марта не дала дівчинці договорити, різко сіла на ліжку. Тепер вона знала, кого повинна позбутись!
Омо здивовано кліпала очима.
— А сьогодні хтось нишпорив у нас? — перепитала дівчинку.
— Та-а-ак, — зіскочила з ліжка Омо. — Яка радість, що ви вже очуняли!
Марта сперлася на плече дівчинки.
— Ану, спробуймо пройтися до вітальні.
Уже з дверей прикипіла до пишного різьблення на стінах, примружила очі, ступила ще кілька кроків — І побачила браслет там, де його прилаштувала. Його не знайшов Ероут! Не знайшов!
Це було вчора. А сьогодні Омо урочисто повідомила, що її господиню запрошує на вечерю володар острова Флор.
Омо розсунула дзеркальну стіну, за якою на вішаках зваблювали шовкові, парчеві, шифонові сукні, блузи, спідниці. Акуратно складена хмаринка напівпрозорої білизни. Взуття теж мало своє місце.
— Іду на ви! — підбадьорила Марта саму себе і почала ретельно підбирати вбрання на вечір. Чекав на неї отакий собі прямий ефір, який повинен, нарешті, розвіяти її невизначеність. Швидше б!
Марта переглянула весь гардероб. Мала добре треноване око та й досвід, що і якого кольору їй пасуватиме найкраще. Розцяцьковувати себе не збирається, одяг — теж свідчення твоєї натури, твого стилю життя. А вона звикла бути на екрані діловою жінкою, впевненою у своїх вчинках, мудрою і урівноваженою.
Вибрала з-поміж усього барвистого мотлоху довгу темно-синього кольору шовкову сукню, верх якої обсипано чудернацькими прикрасами з ланцюжків та різнокольорових скелець.
— Омо, принеси-но ножиці і позрізуй оце, — вказала на металеву клумбу, що прикрашала сукню.
Дівча широко відкрило очі від такої руйнації, але слухняно і акуратно почало виконувати наказ, складаючи відрізані прикраси у кришталеву піалу.
На столику стояла ціла колекція парфумів. Можна було б досхочу насолоджуватись фантастичним ароматом «Givenchy», «Tribu». Знайшла улюблену «Magie noire». Аура цих парфумів завжди додавала їй впевненості і рішучості.
Йшла коридорами, у нішах яких мліли нерозгадані почуття мармурових античних красунь. Високі каблуки вицокували сходами, — так вони з Омо опинились в другій половині палацу, розділеному сходами навпіл.
Двоє арабів, що з’явилися невідомо звідки, поштиво відчинили перед нею двері. Звідти на неї війнуло страхом. Це не просто переляк, а тваринне відчуття жаху собаки, котру зараз позбавить життя волохата рука гицеля. І немає куди від такого приречення дітись. Її загнано у глухий кут. Прямий ефір видавався тепер дитячим лопотанням, копійчаною опереткою у порівнянні з тим, на що наштрикнулося її життя.
Марта ступила крок…
— Боже, поможи!
… І опинилася у величезному приміщенні. Це не була одна зала. Увесь простір мав сучасний європейський дизайн, який ігнорує поділ на кімнати, і тому створює відповідний просторовий ефект.
Двері нечутно зачинились і не встигла Марта зіщулитись і заскавучати від страху, як до неї подався дебелий, рожевощокий попутник. На неї насувалося матеріалізоване зло, ім’я якого Ероут!
Ворог був так близько, що вона відчула, як від нього війнуло терпкими парфумами. Це не позбавило жаху, просто тепер вона знала запах свого страху. Просто знала, а це вже чогось варте для того, щоб хоч трохи оговтатись і не брести далі навпомацки у суцільній темряві невизначеності.
Вбраний у легкий костюм з білим метеликом на товстій червоній шиї, він простягував до неї руки і з наліпленою етикеткою посмішки белькотів:
— Яке щастя! Яке щастя залишитися живим після такої катастрофи! Дозвольте мені, нарешті, відрекомендуватися подрузі по нещастю. Теодор Ероут, голландський бізнесмен.