Схопивши обидві Мартині руки, цілував їх, припадав до невидимих знаків від браслета, винюхував його слід.
— Марта Квитко, я з України, чули про таку державу? — спромоглася скривити вуста в тремтливій посмішці. Вона, виходить нікудишня артисточка, зовсім не може опануватися. Ну, давай, зіграй-но щось розумненьке не перед відеокамерою, а ось тут. Що, несила?
Ероут нарешті переконався у відсутності браслета і німо викарячився на дівчину. Марта вивільнила руки і продовжувала боронитись од студеного повітря, яке гнав страх.
— Я до свого вуйка в Мельбурн зібралась. І маєш тобі, така біда. А ви до Мельбурна чи до Джакарти летіли, пане Ероут?
— До Ме-ме-мельбурна, — запнувся Ероут, ковтнувши слину.
— Ну от і добре, разом і полетимо. Чи не так? — і отримала цілком виправдану щодо бон-тону змогу глянути на широке, з бігаючими очима, спітніле обличчя. Вистачило миті, щоб визначити, що її не збираються звідси відправляти. Принаймні, це не входить у найближчі плани Ероута.
Теодор тільки руками розвів.
— А це, панночко Марто, наш рятівник, — змінив тему розмови Ероут. Його мова набрала урочисто піднесеного тону і Ероут речитативом, подібно мусульманській молитві, тягнув одухотворено Е-е-е-ль Да-а-а-ві-і-і-і…
Цей сучий син, що стоїть зараз з келихом у руці на три сходинки нижче від паскуди Ероута і милується своєю величністю, таки має намір зробити з мене наложницю. Тому й прибрав Стефана. з дороги…
Ероут знову й знову тягнув е-е-ель… ві-ві-ві-і-і. Та Марта його вже не слухала.
— О, пан Даві такий джентльмен! Такий дбайливий і уважний, що я мало не забула за лавиною його дарунків: а де ж ви діли Стефана?
— Вау! — тихо ахнув Ероут від такої зухвалості.
Та Ель Даві важко було вивести з рівноваги.
Жоден м’яз не смикнувся на обличчі.
— Той чоловік полетів далі, а ти — мій гість! — І жестом запросив до столу.
Підносили дивовижні страви, наливали духмяні вина, яких Марта ніколи не бачила і не куштувала. Задля годиться, не висловлюючи жодних емоцій з приводу поданих кулінарних див, наче щодня їла і пила подібне, підчепила виделкою кілька листочків салату. Повільно пережовувала, обмірковуючи, що і як робити далі.
Вона опинилася між двох ворогів. І з двома відразу не дасть ради. Через силу змушувала посміхатися до них, дякувати за піклування про її здоров’я, відповідати дотепами.
Ловила на собі погляди Даві. Він відверто милувався Мартою. Усе в ній: зі смаком підібрана сукня, чудове волосся, закручене на потилиці, паморочливі парфуми і невимушеність, — справляло магічне враження.
— Я дуже вдячна за турботу і гостинність, — удавати з себе емансиповану дурепу було несила. (… лялечка Барбі… давай, крутони-но щось звилиною… Час-с-с…) — Але буде краще, коли ми, услід за Стефаном, поїдемо звідси завтра разом з паном Ероутом. Він бізнесмен і людина зайнята. Та й мені буде безпечніше відчувати в дорозі надійне плече людини, з якою довелося стільки пережити. Чи не так, пане Даві?
Марта дивилась в очі Даві, очікуючи відповіді.
— Ні! — підвівся з-за столу володар острова. — Ероут завтра поїде, а ти — ні! Ти мій гість!
Що дозволяє собі ця зухвала жінка, як сміє перечити йому?
Однак Марта не відвела очей, знизала плечима і… засміялася. Потім піднесла келих і сказавши щось на незрозумілій Даві мові, висушила його до дна.
І тільки біля дверей знову повернулась до своїх ворогів, ковтнула клубок жаху і голосно прокричала українською мовою нікому, крім неї, не зрозуміле:
— Якщо я доживу до ранку!
Майже бігла до своєї кімнати. А жах, великий і моторошний, сунув за нею і сичав:
— Першим почне діяти Ероут! Ероут!
Почне!
Першим!..
Напруження, що пережила за вечерею, стало вищим випробуванням від усіх її прямих ефірів взятих разом докупи. Як би там не було, а поверталася додому після передачі знаючи, що має змогу відпочити і відключитися від усієї тріскотні. Тепер, навпаки, напруга зростала у шаленій прогресії. Поруч немає редактора, котрий би відредагував, скоректував думки або хоча б натякнув, що робити.
Що робити? Що? Крижані ляпаси її страху шукали виходу.
А що… А якщо зіграти на хтивих емоціях Даві? Наприклад, зробити з Ероута гвалтівника! О, тоді голландця за секунду змете звідси. Хіба навіжена кров араба дозволить терпіти конкурента?
— Знаєш, Омо, ти не йди від мене, залишайся тут.
Марта уже знала, що робитиме.