Дівчина перевела дух, на мить прислухалась і навіть схвально кивнула до Ероута.
— Добре тут працює охорона, чи не так?
Метнула швидкий погляд на двері, які ось-ось мали відчинитися, набрала побільше повітря і заходилась верещати:
— Зараз тут з’явиться той сексуальний маніак, як ти, негіднику, посмів назвати нашого рятівника Ель Даві, дасть наказ хлопцям з охорони і вони відріжуть тобі те, чим ти намагався мене збезчестити. Ну, як, коцуре? — запитання проказала пошепки.
Ероут хапав ротом повітря. Перед ним українське дівчисько грало вар’ята і комедія для нього поверталася трагічним боком. Не встигла вона закінчити його ж перефраз, навіть, обличчя так спотворила, як зробив це він хвилину тому, коли у двері поквапливо зайшов Ель Даві у супроводі численної охорони і малого чортеняти, якого Тед не помітив за шторою.
Омо кинулася до Марти:
— Наш володар врятує вас від любощів цього чоловіка!
Марта притулила до себе дівчинку і стала перед Даві, холодна і спокійна, — наче то не вона щойно дала відсіч Ероуту, вибухнувши так голосно, що відлунювало у другому кінці палацу.
— Тебе ніхто більше не буде турбувати, — промовив Даві. — А Ероут від’їздить з мого острова негайно! Готуйте катер. — 3 цим вийшов, злегка вклонившися Марті.
Дівчина не ворухнулася.
Теодора Ероута виводили з кімнати озброєні охоронці.
9
Стефан поволі приходив до тями. Усе, що відбувалося останнім часом (а минув день чи тиждень, не знає), видавалося довгим страшним сном. Але ж, на Бога, у нього ніколи не було отієї загальмованості у мові, якоїсь інфантильності, що і зараз так чітко вловлюється у кволих рухах, словах. Хтось наче висотав з тіла усі м’язи.
Сидів у зручному кріслі на терасі лікарні, ноги дбайливо прикриті простирадлом, і йому не дошкуляє надокучлива мошва. Тільки бачить, як поруч метушиться медсестра-індонезійка у білосніжному фартусі з червоним хрестом на грудях і у такій же високій шапочці.
— Усе гаразд, пане Метисю, — посміхнулася до нього.
Стефан саме намагався второпати, чому зникла з тіла пружність м’язів, але медсестра, 'її голос, відразу відігнали думку геть. Стефан невдоволено звів брови, — забув, про що тільки-но думав. Усе підкорилося голосу медсестри. Чоло смикнулося, видно, знову не по-людськи, бо відразу відбився жаль у погляді великих очей індонезійки.
— Але ж ви живі, — ніби виправдовувалася дівчина. — Вас знайшли рибалки неподалік нашого селища і непритомного привезли сюди, у лікарню острова Ентанго. Вас шестеро врятувалося з літака, а троє, — зітхнула, — загинуло. Це старий голландець, польська стюардеса і молода дівчина з Ук-ра-ї-ни.
Вона по складах вимовила останнє слово, бо, мабуть, ніколи не чула про таку країну.
Як, троє? — німо переварював Стефан. Боявся, що знову загубить зміст почутого і тому повторював без слів: як, троє, як — троє… Хіба троє? ТРОЄ? Це хвилювало, і Стефан попервах не міг збагнути, чому. Піт виступив на чолі, але він вперто тримався за своє: ЯК — ТРОЄ?
Полегшення прийшло відразу, як зрозумів, чому хвилюється. Загинуло не троє, а двоє пасажирів. Марта теж врятувалась і вони були разом, поки не зустрілися з тими навіженими психопатами. Якби зараз замовкла медсестра, він би зібрався з думками і… Але дівчина не переставала говорити.
— Усіх уже відправлено, кого до Джакарти, кого до Мельбурна, залишились тільки ви і пан Майкл Харріс. Он, погляньте, він йде сюди.
Стефан знову загубив думку і покірно тягнувся важкими очима у тому напрямку, куди показувала медсестра. Вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти і відчути, що він знає того хлопця. Дякувати тобі, Матір Божа, Стефан не забув обличчя Майкла, значить з пам’яттю не такі вже й пропащі справи.
Тепер тіло Стефана зреагувало по-новому, його не судомило, навпаки, почуття радості були такі щирі і бажані, що з очей покотилися сльози.
— Егей, друже, бачу, ти йдеш на поправку! — Майкл підійшов до Стефана. — Гадаю, нам варто перехилити по склянці за твоє воскресіння, як ти на це?
Стефан для більшої переконливості у знак згоди кілька разів хитнув головою. Щось схоже на посмішку промайнуло на його обличчі. Але очі не відпускали Майкла. Видно, здорово і йому перепало, бо одна шкіра та кістки лишилися. Великі синці під очима ховалися під крислатим капелюхом, насунутим низько на чоло. Кисть правої руки забинтована, в очах неспокій. Але це минеться, — поправив себе Стефан. Усе закінчилося. Вони ж серед людей!