— Ну, то як, пройдемося? Тут неподалік є пристійна кнайпа. Там і поговоримо, окей? — наполягав Майкл.
Допоміг Стефану підвестися. Різкий біль від довгого сидіння різонув по м’язах і Стефан мало не заточився. Але рука Майкла та допомога медсестри дали змогу втримати рівновагу.
— Ану, давайте по-маленьку, — приказувала медсестра. — Ось так, крок за кроком.
Провівши їх до виходу з невеличкого, з білої цегли мурованого будиночка, в якому розміщувався місцевий шпиталь, вона передала Стефана під Майклову опіку.
— Дозволяю лише по одній порції доброго дрінка! — крикнула навздогін.
— Йес, мем! — махнув на прощання Майкл. — А ми з тобою знаємо свою норму, чи не так?
Це був явний натяк, відразу по інтонації зрозумів Стефан. І коли за якусь секунду мозкові звилини зібралися-таки докупи і манісінька молекулка забігала і вибухнула спогадом, хлопець посміхнувся. Він згадав, що має на увазі Майкл.
Кнайпа й справді містилася недалечко, відразу через дорогу. Час від часу тут проїздили маленькі вантажівки або пробігала юрба босоногих дітлахів, після них відразу вимуровувалася стіна непроглядного пилу. Перехожі од цього кидались урізнобіч, і тільки барвистими привидами бродили у самому центрі піщаної бурі худі півні.
Стефану важко давався кожен крок, він упрів і аби не допомога Майкла, зашпортався б у дорожній пилюці на втіху місцевій дітворі.
— Нічого, Стефане, — заспокоював Майкл. — Я теж недавно на ноги зіп’явся. Але тепер усе позаду. І ти потерпи ще трохи.
Але ноги все ж не слухалися, плентались, залишаючи по собі борозни у червонястій пилюці.
Стефан ніяк не міг збагнути, чого йому відмовляють ноги, руки. Все ж у нього було гаразд, він не отриїлав жодних пошкоджень, навіть подряпини не мав після того, як з літаючої розвалюхи дістався на берег, хіба кілька синців, щось схоже на ті прикраси, з якими мало не щодня повертаються додому його сини Іво та Алек.
Це і Марта може засвідчити. Бо не троє загинуло, а двоє. Таки двоє!
Стефан полегшено зітхнув, — він знайшов нещодавно загублену думку. Навіть міг заприсягтися, що й з головою у нього було все гаразд і не міг він стати недорозвинутим ембріоном, здатним лише слину пускати та інфантильно белькотіти. Скільки разів, сидячи на терасі шпиталю, думав про це, але завжди якась величезна червона пляма заступала думку, і як тільки Стефан кліпав очима, думка остаточно зникала, — кожного разу перемагала ота триклята червона пляма. І ще — вона огидно гиготіла і позбавляла Стефана можливості відшукати втрачену сентенцію.
Майкл поставив перед Стефаном склянку. У ніс вдарив приємний і збуджуючий запах алкоголю. Метись розумівся на добрих напоях, а це було таки класне віскі. Він навіть знає його марку, зараз збереться з думками і згадає. Тільки, як потім вимовить назву, коли язик теж якогось біса перестав слухатися?
Стефан вдихав запах віскі, наче наповнював власний мозок необхідними для повноцінного функіонування ефірними парами.
— Давай, Стефане, за повернення до життя! — підняв склянку Майкл.
Руки Стефана тремтіли. Віскі хлюпалося, коли намагався піднести склянку до рота. Друга спроба, як і перша, виявилася марною.
— Не відступай, друже! — підтримав склянку Майкл.
Метись пив жадібними ковтками. Майкл тримав денце склянки поки не побачив, що вона спорожніла. Сам поставив її на місце.
Стефан відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Поворушив язиком: чи зможе щось членороздільне видушити з себе? Але алкоголь робив своє, — виводив із заціпеніння.
— Який сьогодні день? — довго видобував з себе, ледве-ледве даючи раду з неповоротким язиком.
Щоб розібрати сказане, Майкл ближче нахилився до Стефана.
— Сьогодні двадцять перше червня.
Стефан втупився в одну точку. Як добре, що вона не червоного кольору і не розповзається в очах. Він спробує швидко обміркувати почуте. Вилітали вони з Варшави сьомого.
Дякую тобі, Матір Божа Ченстоховська, що повертаєш мені пам’ять.
Значить, оговтався він через два тижні.
… Сте-фа-не! — устиг впіймати окраєць думки перш, як червоняста пляма почала налазити на очі.
— Марта жива! — з неабиякими труднощами видобув з себе.
— Ні, друже, на жаль, ти не знаєш, вона… вона загинула.
Майкл відвернувся вбік, очі шукали когось у іншому вимірі, і Стефан шкодував, що у цю хвилину він не побачив його обличчя, бо тоді б Харріс зрозумів, що він говорить правду.
— Загинуло дво… — з рота потяглася тоненька цівка слини.
— Я знаю, тобі теж шкода Марту, то справді чудова дівчина була.