Майкл блукав сумними очима десь далеко.
Стефан теж замовк. Він розумів настрій Майкла. Почуття, що зародилось між Майклом та Мартою на тому летовищі, коли вони потрапили у халепу, торкнулося душі хлопця. Але ж…
— На, читай.
Майкл видобув з кишені легких білих штанів газету. Її прихопив з дозволу головного лікаря Мааса, котрий щодня отримував пошту. «Daily» привозили разом з іншими газетами з Суматри на баркасі, в якому зранку возили на продаж рибу. Це була позавчорашня газета, але Майкл вперто носив її у кишені і не викидав. Може, хотів показати її Стефану? Хто зна!
Стефан упізнав «Daily». Це та ж сама англомовна індонезійська газета, яку він просто заради цікавості, бо летіли до Джакарти, купив на тому торохнутому летовищі і яку потім давав читати Марті… Що він запропонував тоді прочитати?
Руки не слухались і пальці не могли розгорнути сторінку.
Майкл трусонув газетою, розправив її на весь формат і поклав першою сторінкою перед Стефаном.
— Ось тут…
На знімках, обрамлених товстою чорною рамкою, Стефан відразу впізнав і старого голландця, і стюардесу, яку вони разом з Мартою поховали на острові, і… Марту!
— Сте-фа-не!
Як багато хочеться сказати, але не годен, язик зробився неповороткий і геть відмовляється слухатися. Він втомився, йому конче треба відпочити. Але зараз Стефан спробує зібратись і сказати про найголовніше, що його заділо за живе, поки він ще спроможний хоч якось белькотіти, змішуючи слова з в’язкою ниткою слини, яка все тягнеться й тягнеться з рота.
— Сте-фа-не!
Хтось зіграв з українкою припаскудний жарт. Про це він поміркує у зручному кріслі на терасі лікарні. І якщо Матір Божа Ченстоховська буде до нього милостивою, він дасть раду своїм думкам і, можливо, збагне, звідки взялась ота червоняста масна пляма.
— При-не-си мені… «Daily» за сьо-о-о-ме червня, — зводив тисячотонний вантаж очей на Майкла.
— Ц-це ду-же важ-ливо і… замов ще келишок.
10
Перед очима стояло власне фото у траурній рамці. Куди б не відводила очі, скрізь зримо бачила своє зображення. І так довго втупилася в нього, що очі самі заплющуються, бо на них звідусіль давить чорна стіна смерті з надписом, що її офіційно оголосили мертвою.
Фото у траурній рамці миготіло скрізь: лежало на журнальному столику, визирало з-за фіранок, спускалося зі стелі, множилося на підлозі, по стінах, — не варто навіть роздивлятись доокруж, бо скрізь — власне фото у траурній рамці.
Марта так і заклякла на одній точці, — само по собі виходило, що на газетному фото зображено її друге я, — вольове, рішуче, хоробре. Його вона втратила назавжди, — тут її імідж бойової репортерки нікому не потрібний. А вона залишилась така, як народилася, зі своїми непристосованими до дійсності комплексами. Це зараз, у цю секунду ставало фактом, бо інакше б досі друге я уже б щось обдумувало наперед.
Що ж маю робити, що?
Друге я мовчало серед суцільної пустелі крижаних скалок.
Стало холодно. Готова була впасти на канапу і — нехай усе летить шкереберть, — хіба вона має силу якось протистояти? Та й як себе поводити у цій ситуації?
— Пані, пані! — тягла Омо за руку Марту. — Того червоного і товстого повезли на Суматру.
Дівча вже вдруге торочить те саме, але її господиня зовсім не реагує, дивиться скляними очима в темряву і мовчить.
— Що? — нарешті глянула на дівчинку.
— Та кажу ж вам, Ероута повезли на Суматру, я бачила, як його посадили на човен і повезли, — втретє товкмачила Омо.
— Ах, це ти, Омо…
Ероута уже тут немає, але від того мені не легшає…
— Та ви мене чуєте? — Омо мало не плакала. — Не бійтеся, його тут вже немає. — Дівчинка притулилась до Марти.
Кожен думав про своє.
Цього разу Омо поталанило з господинею. Другий рік прислуговує заїжджим паням, а такої хорошої ще не зустрічала. Жодна не почастувала її цукеркою, навіть не дивились у її бік. Усі пихаті, жадібні до суконь, прикрас, до алкоголю охочі. Не те, що нова господиня.
Дівча глянуло на Марту, але вона все ще сиділа незворушно, занурена у власні думки, тільки легенько пестила кучеряву голівку Омо. А як би Омо хотілося, щоб господиня знову розповіла щось цікаве. Скільки усього знає її пані!
Виявляється, живе вона у місті, де на кожному кроці зустрічаються кам’яні леви. І місто називається іменем сильного і мужнього чоловіка — Львів.
Омо вже чимало знає і про Україну, і про дивні гори Карпати, де ростуть величезні дерева сме-річ-ки, шумлять гірські потоки і не виїдає очі пісок пустелі. Дивно, що немає там пустель. Чому, не розуміє Омо.