Тяжкий стогін зірвався з вуст Марти — їй потрібно негайно рятуватися! Треба, треба! Тікати, бігти звідси геть, подалі від того, хто дозволив, щоб з її життям так вчинили.
Ледве стримувалася від бажання податись до Даві та кинути йому в обличчя те, що знає, — він сам санкціонував її траурне фото в газеті. Сам! І якщо один ворог зник з її очей, то другий — тут, поруч, — і не знати, хто з них підступніший і страшніший.
Якщо усе розставити на свої місця, то втеча з острова стає на перше місце.
Вона повинна вирватись з острова, знайти скарб, за яким полює Ероут, і зрозуміти, за які такі заслуги зроблено подарунок, коли Делкович прийшов на індонезійську землю поневолювачем? Занадто багато питань — і так мало відповіді…
… невже я сама відродилась і почала мислити не категоріями професійного репортера, а власними?
11
Майкл Харріс понуро брів єдиною вуличкою прибережного селища. Його вже відпустили з лікарні, тому змушений був оселитись у невеличкому готельчику, очікуючи, поки надійдуть гроші з Мельбурна. Головний лікар Хенрик Маас дозволив за свій кошт замовити розмову з Мельбурном.
Шефа, хоча Майкл на пошті назвав телефоністкам насамперед цей телефон, на місці не виявилося. Попросив з’єднати з секретаркою. Попервах ошелешив шквал радісних вигуків і виявів захоплення його мужністю. Майкл навіть слухавку тримав поодаль, — так бурхливо висловлювалися почуття. Однак кожен черговий вигук секретарки давав початок новій темі і фіксував вартість даремно витрачених за розмову грошей.
— Мені буде приємніше, коли ти усе це розповіси мені наодинці, серденько, — зупинив секретарку Майкл. — А поки що запиши адресу і позичте мені на квиток.
Тепер чекав грошового переказу. А готельчик — єдине на все селище місце, де можна було отримати теплувату воду для гоління і дякувати господареві за те, що погодився чекати на оплату. Правда, готельчик теж занадто розкішна назва для обдертої плетінки на дерев’яних палях, відкритої з усіх боків щедрими щілинами у стінах і в підлозі.
Але більше нічого путнього не можна було знайти на Ентанго — так називався цей острівець, найближчий до Суматри з південної сторони Індійського океану.
Тут жили рибалки та робітники латексових плантацій. Вони становили основну масу жителів єдиного на весь острів селища і щоранку двома вервечками тяглися урізнобіч. Одні — на берег з традиційною молитвою наповнити човни відбірним тунцем, другі — вглиб острова, де в лісах росли каучуконосні гевеї, маніок. Вони теж молилися, щоб їхні бідони, які носили на плечах, швидше наповнювалися важким і в’язким латексом.
На Ентанго була і своя радіостанція, двічі на день, зранку і увечері читалась інформація, переписана з газет, хоча іноді передавали й місцеві новини, якщо вони, звичайно, траплялися. Тому прогулянка Харріса ні в кого не викликала особливого інтересу, усі уже знали, що то йде чоловік із затонулого літака і якого лікував Хенрик Маас, — так передали по радіо.
Майкл побував на пошті, відвідав дві-три крамнички, знав, де знаходиться кнайпа і навіть камера попереднього ув’язнення.
Учора увечері він бачив, як два поліцейські тягли в кутузку п’яного як ніч малайця. У відповідності до чинних законів за таке правопорушення на нього, виявилося, чекав суд.
— У наших краях така справа ох як непроста! — біля Харріса зупинився старий чолов’яга з густо порізаним глибокими зморшками обличчям, що ріднило його з такою ж землею, — бурою, густопорепаною і висохлою.
— Я знаю, хто ти, — продовжував малаєць. — Ти Майкл Харріс із затонулого літака і тебе лікував головний Хенрик Маас.
Голос теж мав по-старечому скрипучий, здавалось, от-от посиплеться пісок, як тільки знову перемелить кілька слів.
— І що, дійсно такі суворі закони на рахунок зайвої склянки? — перепитав Майкл.
— Передусім, закон мусить бути в голові написаний: не вмієш — не пий.
— Маєте рацію, — погодився Майкл. — З ким маю честь?…
— Фатухелу, ліхтарник Ентанго.
— А хіба є ще така робота? — щиро здивувався Майкл.
— Ходімо, побачиш. Тобі й так нема що робити, гроші поки не прийшли, — і рушив вузькою вуличкою, що вела до пірса.
— А якщо ти, хлопче, відчуваєш смак до нашої судової системи, то знай: справа про те, що хтось когось бебехнув палицею, приміром, може розглядатись у різних і незалежних один від одного судах. Все залежить од того, чи був побитий або той, хто бив, місцевим, чи так, як ти — янкі, голландець, француз або ж англієць.