— Хоч куди ви мене везете?
Не раз вигукував це запитання, однак ніхто жодним словом не озвався і не зронив ні слова, ні жеста. Перелякано вдивлявся у темряву — чи блимне хоч там якийсь вогник? Незабаром ця ознака цивілізації замиготіла на обрії і Ероуту відлягло від серця — його не везуть казна-куди, вони наближаються до берега.
Як тільки Теда вивели на землю, човен вуркнув і пішов у зворотному напрямку, залишивши Ероута серед ночі на пустому піщаному березі. І тепер Тед посилав громи і блискавки на голову українки, яку треба було таки придушити власними руками, і тоді дівчисько не витримало б мученицького удушшя — все б сказало…
Ероут побрів на далекі мерехтливі вогні. Коли нарешті перейшов піщану смугу, потрапив на бетонну дорогу. Іноді поруч проїжджали машини, але жодна не зупинилася на вимогу Теда. Та й кому потрібен виринулий з далеких піщаних дюн нічний пасажир.
Машини мчали туди, звідки йшло електричне світло. Поки що воно вгадувалось у світлій смузі на самому окрайчику нічного неба і лежало низько, майже біля самих ніг Ероута. Там було житло і там були люди. Ероут благав Всевишнього, аби той допоміг йому дочвалати хоч до якогось пристанища. Скільки він не дибав по бетонці, а ота сива смуга світла ніяк не піднялася вище його колін, і це означало лиш одне — до людських осель йти ще досить далеко.
Дорога тяглася по плескатій піщаній місцевості. Сяка-така зеленина, що пробивалася на поверхню, нагадувала серед ночі химерне павутиння. Та рідкі дерев’яні паркани надавали землі примітивних ознак фермерської ділянки, тут не гребували навіть піщаним грунтом. Але поля все ж таки були пусті і відбивались мертвою синявою.
Дороговказ у формі одинокого стовпа з металевою бляшкою на світлі проїжджаючої вантажівки блимнув нічого не значущим для Теда показником М-86. Єдине добре перетравив шлунок Ероута, що він не на безлюдному острові, і бачене — не нічні примари. Ще раз просто перед ним з’явився стовп з табличкою М-86. Тед мало не луснув у нього чолом, і якби не випинаючий над паском буфер черева, в якому й далі йшло травлення куценьких недогризків думок, набив би добру гулю.
Виснаження наростало і врешті-решт Ероут відчув, що в голові стало зовсім порожньо. Навіть шлунок, який переварив усе, що міг, видавався йому повнішим. Тому, коли впритул підійшов до дороговказу і прочитав, обмацуючи пальцями кожну літеру під милостиве блимання скрипучого авто, що саме проїхало поруч, — ТАНДЖУНАУ — зреагували першими ноги. Блаженно звів очі догори, збудження влило добру порцію енергії у ноги, навіть зміг погойдатися з п’ятки на носок, — світло електричних жарівок, котре тепер виросло з тоненької смужки до розмірів простирадла, завмерло просто над його головою. Виходить, він додибав до містечка з чудернацькою назвою Танд-жу-на-у, од якої язик може зламатися, але то пусте, бо нарешті знайде пристійне місце для відпочинку і зможе замовити телефонну розмову з батьком.
Першими вітали прихід Теда у Танджунау різномасті бездомні собаки. Під супровід їхнього хору, який зараз навіть не бентежив Теда, вдалося проплентатися навмання серед одноповерхових хатин. Біля них примостилися старі іржаві пікапи і малюсінькі вантажні фургончики, нікому не потрібні через свою давно з’їджену норму пробігу. Як на зло, жодна машина не проїхала повз нього і Ероут проковтнув кавалок думки про те, що він зійшов з головної дороги. Собаки теж поволі втрачали інтерес до прибульця. Їм, вочевидь, не імпонували часті зупинки Ероута, який не звертав на них жодної уваги, хоча вони кидались йому під ноги, незрозуміле людське тупцювання на місці, — і вони звертали на відомі тільки їхньому нюху путівці.
Поки Ероут перемелював свою невдачу, зупинившись і гойдаючись на занімілих підошвах, старий доходяга пес, обнюхавши ноги байдужого до нього Ероута, підняв лапу біля холоші Теда і випустив кілька цівок сечі. Тепла нитка потяглася у черевик, змішуючись з в’язким потом між пальцями ніг. Ероут хвицьнув собаку, але той навіть не заскавучав од болю, очевидно, за довге собаче життя мав того досить, тільки відлетівши трохи, струсонувся і подався геть. Ероут плюнув йому навздогін і попростував в інший бік. Правий черевик став мокрим і слизьким усередині.
Вулиця, якою тепер дибав Тед, набувала дедалі охайнішого вигляду, і нарешті за високими кронами шовковиць блимнули неонові літери — готель.
Зіткнення з цивілізацією, навіть з дешевим, судячи із загального вигляду, готелем, так підігріло Ероута, що він миттєво набундючився, як це і личило заможній людині, котра потрапила в екстремальні умови, безцеремонно пхнув сплячого адміністратора. Але до білої людини тут ставилися завжди поштиво. І на цей раз, не дивлячись на запилену одежу Ероута та сморід, що різко йшов від його холоші, черговий адміністратор-малаєць зігнувся і єлейно прошелестів: