Невже накльовується потрібний шлях? Ковтнув і відкинувся на спинку крісла, — боявся, що випустить стержень подальших планів через надривне вурчання власної спіненої пійлом утроби.
Бінгасар, видно, розраховував на складніше питання, і тому майже не пив, бо боявся, що навіть слабкий вміст алкоголю вдарить по пам’яті і він не зможе щось правдоподібне вибрехати і втратить чудовий шанс заробити. Та про Ентанго він знає абсолютно все, більше того, його кум звідти родом і в разі потреби, ясна річ, за винагороду, Бінгасар може звести голландця з ним.
— Я б міг познайомити вас з людиною, котра народилась і виросла на Ентанго… — почав тягти Бінгасар.
— Які проблеми! — зрозумів натяк Ероут і поклав на столик кілька банкнот, хрумкіт од яких примусив сильніше калататися серце малайця. Його мова стала швидкою, але не випередила темпу, у якому зникали гроші в кишенях Бінгасара.
— Приведи мені цього чоловіка! — наказав Ероут. І відразу інтерес до господаря готелю у нього зник. Відригував пиво просто на Бінгасара, проходячи очима крізь нього, як крізь порожнечу. Навіть не глянув у його бік, коли той шанобливо позадкував до дверей.
Кум, як завжди, сидів навпочіпки біля затіненої стіни готелю і смалив цигарку. Очі його стрибали з одного перехожого на іншого: чи не звернеться, бува, хто за допомогою. Але такі сподівання були марними, — цигарка перестала шкварчати, прилипла до губів, і Тітрадо (так звали кума) збирався розпростати ноги і трохи подрімати, коли його уздрів Бінгасар.
— Тіте, йди-но сюди, для тебе є робота!
Порожній шлунок Тітрада завурчав — якщо Бінгасар звертається до нього так по-родинному і кличе просто Тітом, значить накльовується робота. А якщо є робота, то будуть і грошики, — єдина філософська думка, яку перемелював розум Тітрада, при цьому завжди під супровід голодного шлунку.
Бінгасар чув, як завурчало усередині Тіта і знав: поки не дасть йому щось на зуб, — толку з нього мало. Потяг кума на кухню, знайшов у холодильнику залишений звечора сендвіч і поставив перед Тітом. Очі у Тіта заблищали і він менш, ніж за п’ять укусів, строщив його весь, облизав і витер пальці об засмальцьовану майку.
— Якщо матимеш клепку в голові, а не в кишках, — почав Бінгасар, — то вже сьогодні питимеш справжнє пиво.
— Ти ж знаєш, на повний шлунок я здатен видертися до жерла вулкана Кракатау, — вихвалявся ситий і тому говіркий Тіт.
— Можливо і доведеться, — втаємничував справу Бінгасар. — Ходімо, я познайомлю тебе з одним голландцем. Він був серед пасажирів недавно затонулого літака. Його зараз твій острів цікавить.
— Ентанго? Ну, я тут, — напнув груди Тітрадо, — кожна пальма, кожен прибережний краб мене знає. А за які гроші я буду розповідати про Ентанго тому голландцеві?
— Домовитесь, але затям, мої двадцять п’ять відсотків.
— Ти що, куме, з глузду з’їхав? Десять!
— Ну, то йди далі витирай сідницями стіну, я на ремонті зекономлю більше, ніж на твоїх відсотках, — зупинився Бінгасар.
— Гаразд, гаразд, як для тебе, то — п’ятнадцять.
— … тільки перейди до іншої стіни, і почни її обтирати, — не зупинявся Бінгасар.
— Ех, куме, куме, гаразд, матимеш двадцять!
І лише тоді Бінгасар шанобливо пошкрібся у двері кімнати Ероута.
— Це Тітрадо, Тіт з Ентанго, — з поклонами представляв кума.
— Сідай, Тіте, ми зараз з тобою трохи поговоримо наодинці, — простягнув Ероут бляшанку з пивом Тітові.
Потрапивши у сильне магнітне поле, пронизане запахом доброго пива, непереборного, щоб від нього відмежуватися, Тіт сів на хитке крісло і з тієї миті відчув, що не зможе відмовитися від пропозиції такого поважного пана.
Розмовляли недовго, але і того вистачило, щоб Бінгасар добре пойорзався за адміністративною стійкою. Добропорядних клієнтів не було, а якщо відверто, то їх взагалі не мав Бінгасар. Бо хто зазирне на околицю Танджунау, коли в центрі набудували доста сучасних готелів. Хіба хвойда яка ввечері приведе собі бахура, але то буде після заходу сонця, коли синяві сутінки загримують зморшки на їхніх постарілих, затасканих лицях.
Минуло ще кілька довгих хвилин, поки до стійки не метнувся розпашілий Тіт.
— Давай барахло, що замовив Ероут.
Бінгасар, скоріше від заздрості за невипитим дорогим пивом, котрим щедро обдаровувало дихання Тіта, заремствував:
— А ти хто такий, щоб розносити моїм клієнтам замовлення? Може, тобі ще й сен за це дати?
— Я тепер маю кусник добрячої роботи, куме! — чванився Тіт. Навіть постукав вказівним пальцем по голові, пустодзвінна луна якої все одно не збивала з пантелику, не насторожувала. — Казанком працювати починаю, кумекаєш?