— Майкле, я вдячний тобі… — по хвилині мовчання вимовив Стефан.
— Облиш, друже. Давай краще поміркуємо, що Ероуту треба від Марти.
— Я ось що тобі скажу, Майкле. Те, що Даві захотів Марту, було видно відразу. Тому й мені рота вирішив заткнути. А от з Ероутом тут щось не так… Схоже на переслідування. Заради чого?
— От ми про це і дізнаємось.
— Я теж з вами! — і Стефан першим рушив з місця.
16
У душі йшли дощі. Холодні, колючі, — вони затоплювали і знищували усі відчуття, витрушували попіл розважливості. Вона фізично існує, рухається, спить, їсть, хоча офіційно оголошена загиблою, тому нікому її думки, благання, вимоги не потрібні.
І сльози по ній виплакуються, і свічка у церкві Петра і Павла у Львові поставлена за упокій душі раби Божої Марти.
Марта бачила над собою обличчя Даві, він схилявся все нижче й нижче. Відверталася: ні!
Відсахувався, стогнав, скреготав зубами, обпечений льодом її волі.
Даві не впізнавав себе. Шукав погляду її очей — і не знаходив, торкався її вуст, мліючи надією — омана, байдужість, відчуженість.
… коли знову пронизували чорні мигдалини очей Даві, збиралася крикнути, що ніколи, ніколи не дозволить йому до себе торкнутися. Вчасно прикушувала язика, хто зна, чи амбітний Даві не накаже потім просто-напросто її фізично умертвити. І ніхто його за це не осудить, вона ж — аморфна істота, офіційно позбавлена усіх ознак і прав живої.
Але разом з внутрішнім протестом прокидалася і виходила з нервового шоку такою, як була у тому житті, яке залишилося далеко-далеко, де вміла давати собі раду…
Де?!
Десь там…
Невже тепер не дасть ради з Даві? Невже не вистачить сили протистояти йому?
Безнадійна ситуація мобілізовувала. Світ знову змінював полюси тяжіння. До болю блакитне небо знову вабило до себе…
Зіскочила з ліжка. Нова кімната, нові меблі.
— Де мій одяг?
Тепер до Марти приставлено стару арабку Манусу. Коли вона підводила очі, то Марта спочатку озиралася довкола — в очах жінки завмер переляк, тому і здавалося, що вона дивиться не в обличчя, а крізь нього, туди, де чатує жах.
Мануса смикнулася тонкими шворочками вуст і поштиво розсунула дзеркальну стіну, за якою містилися шафи для одягу.
— Що вам подати?
Марта швидко відсувала один за одним вішаки. Вечірні сукні миготіли усіма кольорами, й натяку не було на повсякденний, практичний одяг, до якого звикла.
Вибрала легку сукню з набивного шовку. Від колін донизу йшла нескінченна лавина барвистого мережива, як хвіст у золотої рибки. Якби його повідрізати, можна було б почувати себе більш-менш зручно. Почула лише Надмірне сопіння, коли одну за одною відривала мережані плахти. Сукня стала коротенькою, але зручною. Тепер їй треба переконатися, чи на місці браслет, і чи є біля басейну акваланги.
— Мені треба до тих кімнат, де я була спочатку, — на ходу вигадувала Марта. — Я забула там одну річ.
Мануса тінню брела слідом, ледве встигаючи за швидкою ходою дівчини.
— Почекай мене тут! — наказала служці, коли нарешті підійшли до дверей колишніх апартаментів.
— Я миттю повернуся.
Марта увійшла до вітальні. Вистачило секунди, аби пересвідчитися, що браслет — на старому місці. Тепер — до басейну. Там, за колоною, вона поставила акваланги, ласти і маску. Легенько прочинила двері, що вели до спальні. Вони безшумно відчинилися, огортаючи бентежною прохолодою і напівтемрявою. Хотілося якнайшвидше пробігти повз широчезне ліжко і опинитися під сонячним склепінням басейну. Там не так страшно, принаймні, немає страхітливих тіней. Але почула майже стогін…, з якого складалося її ім’я.
— Марто… Марто…
Дівчина відскочила до вікна, за штору і завмерла. За гаптованим балдахіном схованого у темряві кімнати ліжка був Даві. Очі уже чітко могли розгледіти його оголену постать. Він здригався під ритмічними рухами золотоволосої одаліски, голова якої рухалася над розпростертими стегнами. За декілька секунд темношкіра коханка у золотистій перуці відірвалася від тіла, переможно розтягнувши у посмішці криваве місиво вуст.
Марта завмерла. Що скаже, якщо її помітять, чого опинилася тут? Загалом, їй плювати на те, що тут виробляє Даві. Плювати, плювати, але вона повинна знати, чи стоїть на місці її рятівне обладнання. У скроні так голосно стугоніло: як тільки побачу, що акваланги на місці, сьогодні ж уночі заберуся звідси. І нехай той торохнутий на сексі Даві продовжує займатися любощами, але без неї і, що найголовніше, не з нею. Такий висновок додав хоробрості, і Марта просунулася до другого вікна, від якого проглядалося місце, де залишила акваланги. То був єдиний більш-менш тихий куточок, бо решта басейну навидноті і не має більше жодного закапелка. Довелося стати на пальці, однак нічого за колоною та біля неї не побачила. Нічого!